Новини проекту
Увага! Пропонуємо цікавий мультимедійний контент!
Запрошуємо взяти участь у роботі конференції!
УВАГА! АКЦІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ!
Розіграш подарунків для вчителів до Дня святого Миколая!
Програма «Різдвяний табір в Чехії - Німеччини - Австрії»
Результати розіграшу подарунків до Дня працівників освіти!
VTG STUDY Канікули в Празі
VTG STUDY Вступ до творчих ВНЗ
Вітаємо з Днем працівників освіти!
Розіграш подарунків до Дня працівників освіти!
Спільна пропозиція E-Schools та МійКлас
Голосування
Як Вам новий сайт?
Всього 21 людина

Історико-краєзнавчий портрет

Дата: 13 серпня о 11:27, Оновлено 23 серпня о 11:09

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Чарівний край, оспіваний у піснях і легендах

Смарагдовий, неповторний край шовкової косиці, батьківщина Лук’яна Кобилиці і Юрія Федьковича, Михайла Кочергана і Данила Харав’юка, Володимира Вознюка і Марії Матіос – Путильський район – розташований у зоні Українських Карпат, займає південно-західну частину Буковини. Як адміністративна одиниця, він був створений 11 листопада 1940 року. Територія району на півдні межує з Румунією, на заході і північному заході – з Верховинським і Косівським районами Івано-Франківської області, на півночі і північному сході – з Вижницьким районом Чернівецької області. Його площа – 884 км2, що становить 11,34% площі Чернівецької області. Населення району складає 25,9 тис. осіб. В тому числі у селищі проживає 3,5 тис. осіб, у селах 22,4 тис. осіб.

За адміністративно-територіальним поділом, Путильський район включає одне селище і п’ятдесят сільських населених пунктів.

За своїм географічним розташуванням район суттєво відрізняється від інших місцевостей області. Основну частину території займають гори, вкриті хвойними і листяними лісами. Ґрунти бідні, буроземні. Опадів випадає близько 1000 мм на рік.

Найвищою гірською вершиною є гора Яровиця. Висота складає 1574 метри, а Томнатика (її місцеві жителі називають Паміром) – 1564 метри, Жупанів – 1488 метрів, Чорного Ділу – 1452 метри.

Гірський масив Чорний Діл простягається від Сарати до присілку Верещиха і вабить зір мармуровою скалою, яка має виступ у вигляді п’яти, яку в народі називають Чортовою п’ятою.

На території району знаходиться перевал Німчич, що стоїть на трьох вітрах, які дують з Путильщини, Косівщини і Вижниччини. З його висоти відкривається чарівна панорама гірської долини.

Неподалік розташований каскад мальовничих скель, що має назву «Протяте Каміння». Чому Протяте? Та тому, що камені порізані щілинами, неначе протяті, а над ними всіма височіє найбільший моноліт, який місцеві жителі назвали «Брамою Довбуша», бо біля його вершини є наскрізний отвір у вигляді арки. Вражає мандрівників найбільший кам’яний велетень – Соколиний камінь.

Цікавим природним витвором є кам’яне громаддя, яке своїми обрисами нагадує постать жінки. Це гора Кам’яна Багачка, що в селі Усть-Путила.

Путильщина – це скарбниця кришталевих річок і дзюркотливих потічків, яких вона має близько двох сотень. Вода в них чиста й студена, швидко плине з гір у долину. Особливої краси їм надають водоспади, які горяни називають гуками, а ще пороги, що виникли внаслідок руйнування м’яких гірських порід водою.

Та з-поміж усіх ний найбільшою шаною і любов’ю горян користується Черемош – Священна ріка гуцулів, оспівана митцями слова, овіяна славою, прославлена художніми полотнами і кінодіяннями.

Черемош – то найвірніший брат і побратим гуцулів. Він давав натхнення багатьом талановитим поетам, прозаїкам, драматургам, композиторам, художникам не лише з України, а й зі всього світу.

До цих пір найвідоміші мовознавці України сперечаються, звідки ж пішла назва Черемоша – свідка гуцульської історії, «слави, волі і свободи, свідка всього того, що було й минуло, прогуло, в непам’ять пішло».

Найвірогіднішим є твердження київського науковця, знавця санскриту Степана Наливайка і львів’янина Василя Кобилюка, що загадкове слово «Черемош» на санскриті означає «бурхливий», «шумливий». Очевидно, що саме ця характерна риса нашої основної річки знайшла відображення у її назві.

Перлиною Буковинських Карпат є гірське озеро «Буковинське Око», яке знаходиться на висоті 960 метрів. Саме тут ми можемо побачити справжню гуцульську колибу, в якій горить ватра, поплавати на дарабі – невеличкому дерев’яному плоті.

Воно розташоване в кітловині і зі всіх боків оточене ялиновими і смерековими лісами. Його глибина перевищує 10 метрів, а площа становить 1,2 га. У ньому не водиться риба, а температура води навіть влітку не перевищує 10-12 градусів за Цельсієм.

На берегах гуцульських річок Черемоша і Путилки знімались фрагменти кінофільмів, які здобули світову славу: «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Червона рута», «Пісня буде поміж нас».

Флора і фауна – це неоцінне багатство нашої Путильщини. На території району зростає понад дві тисячі видів рослин, водиться більше 50 порід ссавців, близько 250 – птахів та більше п’яти тисяч комах.

Площа лісів на території краю займає близько 60 тис. га, що найбільше в області. Саме ліси є «легенями Карпат», вони відіграють особливу роль у формуванні мікроклімату, очищають повітря від шкідливих речовин, слугують джерелом вологи, є постачальником деревини. Вони багаті на гриби: боровики, підберезники, підосичники, сироїжки, лисички, опеньки. Територія їх багата на чорниці (афини), малину, ожину, брусницю (ґоґодзи).

Із найбільш відомих лікарських рослин є арніка, деревні, золототисячник, материнка, звіробій, підбіл, суниця, терлич жовтий (джинджура), чебрець, родіола рожева (золотий корінь), беладона (матриґан), пижмо.

Тваринний світ представлений такими хижаками: борсук, бурий ведмідь, рись, лисиця, вовк, куниця, тхір.

В урочищі Шурдин проводиться акліматизація зубрів.

Із парнокопитних водяться європейська косуля, благородний олень, дика свиня. Досить поширеними є зайці, видри, полівки.

Із плазунів водяться гадюки, звичайний і водяний вужі, мідянки, із земноводних – карпатський тритон і плямиста саламандра, які вже стали рідкісними, чому і занесені до Червоної книги. Із комахоїдних є кроти, їжаки, землерийки, із гризунів – лісова соня, карпатська білка, декілька видів мишей.

У річках і потоках Путильщини водяться лини, карасі, щуки, лящі, підусти, але особливий статус має форель, яку називають цісарською рибою.

Лише в нашому краї можна себе відчути наодинці з природою, відпочити душею і тілом, знайти спокій і затишок у прадавніх смарагдових смерекових лісах.

Головне – не нашкодити матінці-природі, зберегти довкілля для наступних поколінь

Путильщина – коштовна гірська перлина України

Путильщина...  Край казкової краси, густозелених вершин, дзюркотливих потоків, запашних квітучих полонин, синіх, оповитих таємничістю, предковічних гір. Як багато героїчного, таємничого і легендарного переплелось лише в одній назві! Здається, невеликий регіон, розташований у смарагдових Карпатах, вкритий зеленими лісами, оповитий синіми змарами, виглядає немов писанка, в розкішному лоні Матері — України.

Великий наш Каменяр Іван Франко, який був закоханий у Гуцульщину, сказав у своїй праці “Лук’ян Кобилиця”: “Це благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами”.

З давніх-давен Путильщина вважається коштовною гірською перлиною України, її окрасою і гордістю. Це неповторний край працелюбних, талановитих, завжди привітних та відкритих для добра горян.

Мешканці цих чарівних гір — гуцули вживаються від дитинства з прекрасною, але суворою й непередбачуваною природою, з нестримністю бурхливих рік і потічків, гроз і блискавок, громів і вітрів. Цим, очевидно, і пояснюється особливості їхньої натури, в якій, як відзначає велика патріотка гуцульщини, львівський науковець Марія Лаврук, поєднуються простота, чистота, наївність, безтурботність і життєвий оптимізм з імпульсивністю, непередбачуваністю, відчайдушністю і сміливістю.

Особливим є і уклад життя горян, їхні звичаї і обряди тісно пов’язані з тваринництвом, яке є основним способом їхнього заняття. Як не можна уявити корінних путильчан – гуцулів поза Карпатськими горами, їх стрімкими вершинами, квітучими полонинами і смерековими лісами, так самі вони не можуть уявити свого життя без худібки (маржини), і насамперед — без вівці.

Старожили путильчани стверджують: споконвіку у цьому краї вважалося, що весь статок гуцула – ґазди – у худобі. Його заможність визначається або кількістю коней, корів, овець, або за тим, скільки він має сіна на зиму для своєї маржини. Слово “маржина” в гуцульському діалекті є синонімом до слова “худоба”.

Але для гуцула маржина – це не просто худоба, а щось значно більше, значущіше. З нею пов’язані численні обряди і звичаї, які збереглися до наших днів.

28 червня 1940 року в Путилу під червоним прапором увійшла радянська влада, 2 серпня Верховна Рада СРСР прий­няла Закон про включення Північної Бу­ковини, тобто і її частини – Путильщини, до складу УРСР. 5 липня 1940 року була створена Путильська сільська рада.

У 1941 році для путильчан настав час но­вих випробувань – нацистська Німеччина разом зі своїми союзниками 22 червня 1941 року напала на Радянський Союз.

Румунські війська при підтримці арти­лерії і мінометів кілька раз атакували при­кордонників п'ятої застави, що розташову­вались на території Путильського району, але щоразу змушені були відступати. Три­надцять днів захисники кордону разом із бійцями 45-го гірського стрілецького полку 96-ої гірської стрілецької дивізії стримували ворога. Важкопоранений начальник заста­ви молодший лейтенант Кирило Григорович Алексеевдо останньої хвилини свого життя керував боєм. Застава трималась аж поки не надійшов наказ про відступ.

5 липня 1941 року румунські війська окупували район. Вони грабували і знищува­ли народне добро і майно людей. Вилучили і спалили всю навчальну і художню літерату­ру. Вони зібрали по селах і або розстріляли, або вивезли в гетто та німецькі концтабори всі єврейські сім’ї,які жили в районі.

7вересня 1944року війська 40-ої армії дру­гого Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта Ф. Ф. Жмаченка пішли на штурм Карпат, визволяючи від німецьких і румунських військ північну і центральну частину району у взаємодії з воїнами 138-ої стрілецької дивізії під командуванням гвардії пол­ковника В. Ю. Васиотєва, яка входила до складу 17- гогвардійного стрілецько­го корпусу 18-ої армії 4-го Українського фронту.

Південну частину райо­ну, починаючи з Селятина, визволяли війська 54-го ук­ріпленого району та 240-ої стрілецької дивізії 40-ої армії другого Українського фронту.

10 вересня 768-ий стрілецький полк і перший батальйон 650-го стрілець­кого полку пішли в рішучий наступ і оволоділи селами  Межиброди та Шепіт. 12 вересня були визволені Усть-Путила та селянин. Рухаючись із Селятина до Путили, перший батальйон 650-го стрілецького полку 15 вересня очистив від ворога Плоску, Сергії і Путилу. Під час боїв Путила майже повністю була спалена.

У післявоєнний період зусилля путильчан були об'єднанні задля єдиної мети. І Пу­тила, наче чарівна птиця фенікс, постала з попелу в новій відновленій красі. Перш за все, мешканці села працювали заради відродження господарства. Почали працю­вати лісгосп, ліспромгосп, які отримува­ли значну кількість техніки з різних міст країни. В 1948 році в Путилі була створена ініціативна група по організації колгоспу. В жовтні засновано сільськогосподарську артіль імені Юрія Федьковича. Наприкінці 1950 року колективізацію було завершено. А селище продовжувало розвиватись: у 1953 році в Путилі організували МТС, у 1974 по­чала переробляти вовну міжколгоспна фабрика.

1961 року село Путилу було перей­меновано в селище місь­кого типу.

Нині Путила – це район­ний центр. Територія се­лищної ради складає 6638 гектарів, зяких ліси займають 4384 гектари, сільсь­когосподарські угіддя – 1982 гектари. В самому селищі проживає 3530 осіб, у на­селених пунктах Паркулина, Рижа, Тораки Путильської селищної ради – 1683 осо­би. І діє тут широка інфраструктура. Про здоров'я путильчан дбають лікарі КЗ «Путильська ЦРЛ», яка почала працювати 1 жовтня 1940 року. Іс­торія Путильської загальноосвітньої школи теж сягає 40-х років, а точніше 1945 року, коли була заснована. У 1971 році школярі та педагоги перейшли у нову будову, яка зручно розташована у мальовничому куточ­ку селища і за роки свого існування зуміла зайняти достойне місце серед навчально-виховних закладів району. Дошкільне на­вчання в Путилі починає свій відлік з 1956 року, саме тоді були відкриті перші в районі ясла-сад. А от навчальний заклад нового типу, Путильська гімназія, відраховує свої дні народження лише з другого лютого 1997 року. Проте вже теперішні досягнення не соромно було б відзначити і на сторіч­чі. Путила може похизуватися досить ве­ликим зібранням художньої, наукової та професійної літератури, яка зберігається в центральній районній бібліотеці.

А справжньою гордістю путильчан є давня архітектура. Приміщення, в якому в даний час знаходиться суд, побудоване за часів Австро-Угорщини до 1940 року. Воно розташоване поряд з іншою будів­лею тодішньої забудови нинішнім управлінням державної казначейської служби. За свідченнями старожилів, при румунській владі у приміщенні, де розташована казначейська служба, містилась ра­туша, а в теперішньому приміщенні суду – тюрма. Обидва приміщення з'єднані між собою суцільним підвалом. В підвальному приміщенні на стелі до цього часу зберег­лись металеві крюки для тортур.

Але це не найдавніші будівлі. Вцентрі Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високому березі, де бринить річка Путилка по білому камінні чиста, як сльоза стоїть Свято-Миколаївська церква. Закладена святиня була в 18 році на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60 чоловік. Тож у 1885 році була перебудована на більшу на землі Буковинського Соловія Юрія Федьковича на пожертвування християн. Дерев'яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю об­робки дерева, вирізняється оригінальними мистецькими формами і технічними засо­бами.

А справжнім місцем «паломництва» гостей Путили стало просторе подвір'я, обнесене старовинною огорожею, на якому знаходиться родинна хата нашого славного Соловія Юрія Федьковича. Саме тут майбутній письменник народився, зростав, тут формувався його письменни­цький талант, звідси повела його дорога у непрості життєві круговерті, у складнощі буднів громадського діяча та чарівний і за­гадковий світ поета-лірика, який завжди, де б не доводилося йому бути, залишався гуцулом Путили. Нині тут музей-садиба письменника.

І хто ж знає, може пройде час і зірка ще якогось гуцула-путильчанина спалахне так яскраво, як Юрія Федьковича. Адже такий чудовий край може викохувати лише пре­красних людей. Бо в Путилі, цій колисці, оточеній блакитними горами, виколису­ються добро до людей і любов до свого мальовничого селища.

Лариса Євдощук

Освячені вірою Господа і гуцульських сердець

Сьогодні сотні церков та капличок прикрашають наш буковинський край.

З давніх – давен їх будували і тепер будують благочестиві християни, виявляючи свою глибоку релігійну віру та щиру любов до Бога. Вірні усвідомлюють , що храм – це святе місце, де відбувається спілкування з Господом, куди люди приходять зі своїми радощами та сумом. Місце, де мирське, звичайне та буденне межує з вічним, духовним і незмінним.

Створення церкви – це завжди подія, про яку пам’ятають багато поколінь. Для храму Божого ретельно, іноді всією громадою, вибирали місце. Адже храм сприймався як обличчя населеного пункту, як його головна окраса. У будівлі церкви майстри втілювали свої уявлення про закони гармонії та краси, храми були уособленням краси і гармонії Божого творіння. Саме звідси благоговійне ставлення християн до того, що  присвячене Творцю.

Церковні споруди – не просто пам’ятки архітектури  або німі свідки історії. Це промовисті заповіти минулих поколінь прийдешнім, які розкривають глибину віри Христової, показують благочестя наших предків та ілюструють їхнє розуміння мети перебування людини на землі.

У Путильському районі знаходяться церкви: УПЦ – 30; УПЦКП – 4;    УГКЦ – 2; ПРОТЕСТАНТИ – 7.

Історія греко-католицької церкви Св. Володимира.

В центрі села, на пагорбі, розташована дерев’яна пам’ятка архітектури – церква. Вона збудована в 1846 році, за часів Австро-Угорської імперії. Церква була католицькою. Після Першої світової війни її відбудували колоністи: німці та поляки. Ці дві касти на той час вважалися привілейованими, тому на її кладовищі, яке розташоване поруч із церквою, перші захоронення були німецькі та польські.

У 1947 році церкву пересвятили, і вона носить ім’я Святого Володимира. Тоді місцеві жителі одержали право відвідувати церкву, вінчатися в ній, хрестити дітей, також хоронити на кладовищі.

У 1962 році церкву було закрито.

У 1992 році церкву знову відкрили. В даний час церква є діючою.

Свято-Миколаївська церква в селищі Путила

Серед величних Карпат, в центрі зеленої Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високім березі, де бринить річка Путилка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, стоїть Свято-Миколаївська церква.

На лівому березі Путилки, за 60 м. від музею-садиби Юрія Федьковича, розташована ця пам’ятка архітектури.

Ще в 1871 році почали будувати церкву. Під її забудову виділив свою землю Юрій Федькович і ще й віддав свої кошти. Допомагали будувати храм Божий поміщики, купці,  а також простий гуцульський народ.

За 4 роки на скалистій місцевості з’явилась красива дерев’яна споруда. Вважають, що церква має форму корабля, який допомагає людині виплисти з життєвого моря, вигляд кола – як ознака того, що життя людини є вічність. Храм Божий трьохбанний, з вівтарем на схід, увінчаний хрестом з напівмісяцем внизу. Цікавим є те,  що у 1874 році з Австрії привезли іконостас, написаний на залізі. Ця старовинна річ добре збереглася і до наших днів. Будівництво церкви завершено у 1875 році.

Назву пам’ятка успадкувала від старої церкви, на честь перенесення мощей святителя Миколая після благословення Владики Сільвестра.

Недалеко від церкви є дзвіниця з трьома дзвонами, які також привезені з Австрії.  Її побудовано в 1920 році , саме ці дзвони скликають парафіян на церковні служби.

Закладена святиня була у 1876 році, на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60-70 чоловік.

У 1885 році була перебудована на більшу церкву і освячена священником-козаком – вуйком Федьковича. Дерев’яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю обробки дерева, воно відрізняється оригінальними мистецькими формами та технічними засобами.

Церква побудована у формі хреста з чотирма рівними крилами. Храм тризубний, триверхий, дводільний. Головний вівтар розташований на схід, де згідно за християнською релігією, знаходиться центр землі – Єрусалим.

Храм для гуцула – це мовби послання з далеких часів. Цілі віки наші предки дивилися на свої храми ясним поглядом, тихо радувалися, берегли їх.

З історії відзначення Різдвяних свят на Путильщині

Звичаї та обряди - одна з найдавніших форм духовної культури народу. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна етнічна чи соціальна група мають свої традиції, обряди, звичаї, свята, становлення яких відбувається протягом багатьох століть. Вони є складовою частиною світоглядних уявлень людей, їхнього духовного життя і, як правило, відбивають багатющий міжпоколінний досвід людей, а то й відтворюють їхні вікові прагнення.

Різдвяні звичаї у кожної людини нерозлучно пов'язані зі світлими спогадами дитинства, з найсокровеннішими переживаннями душі. В чому така всепоглинаюча сила і велич цих свят і чому вони з такою пошаною і так шляхетно – вишукано відзначаються? Тому, що святкування Різдва, колядування – це естафета поколінь, в якій передається все краще, викристалізоване, що несе суть людського єства, зміст буття людини в Бозі. Колядки належать до найдавніших календарно - обрядових пісень.

Автори сучасного літературознавчого словника — довідника дають таке визначення: « Колядки - жанр величальних календарно - обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов'язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства - з різдвяним»(від Різдва 7 до Богоявлення 19 січня н.ст.). Наші давні предки святкували народження сонця, ми ж святкуємо народження «Світла для світу нашого Сонця - Ісуса Христа».

Особливості християнської віри гуцулів у давнину

Гуцули - глибоко віруючі люди. Однак слід відзначити, що на їхню віру великий вплив має навколишній світ:красивий, таємничий і суворий водночас. Тому і душа гуцула прагне краси, проникає в тайну... Найбільші християнські свята - Різдво і Великдень - найважливіші в бутті людини події — народження, весілля, похорон - у гуцульському краї постають у всій своїй багатогранній і багатій самобутній формі, що на сьогоднішній день є безцінним живим джерелом культури людини як духовної істоти. Як відзначає Георгій Кожолянко, доктор історичних наук, етнолог, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії ЧНУ ім. Ю. Федьковича, наші далекі предки перебували в тісному зв'язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й вмирає, а вся органічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими надприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні.  А також свято вірили, що їх можна умовити , примусити діяти на добро людини. Досягти ж цього можна лише вічними діями та словом. Найвищою і найсвятішою силою вважалось Небо, на якому знаходиться Сонце — дитина неба, Сварожич. На небі знаходяться сонце і зорі. З неба йде цілющий дощ і вогонь- спалах від блискавки, яка може запалити траву, кущі, дерева, сіно і навіть хату. Дні народження Сонця називали колядою, а провідників цього дійства що з вітаннями ходили від хати до хати, прославляючи Сонце – Даждьбога, називали колядниками - даждьбожичами. Серце гуцула по-дитячому щире, завжди наповнене любов'ю до сокровенного, тому народні язичницькі вірування на Гуцульщині були сповнені любові до синіх гір, до їх таємниць, рідної природи, Красного Сонечка, поваги до людей. Мораль гуцула-язичника була дуже близькою до християнства, бо диктувалась голосом серця, і те серце щиро відгукнулося на поклик Христа.

Заворожує слух медитативність гуцульської дримби і тилинки та «Божих пісень» під акомпанемент ліри, скрипки, збуджує глибокі духовні почуття, пробуджує душу звук сурм-рогів і трембіт, мудрими і глибоко повчальними є колядки. Гуцульська колядка - це величне містичне дійство, народне богослужіння, в якому сконцентроване духовне надбання гуцульської землі від правіків до сьогодні.

Найбільше колядок славлять сили природи, а вже пізніші прибирають сучасних християнських мотивів. Найчастіше у текстах колядок зустрічаємо прославлення сонця, місяця, зірок чи дощу, які приходять до господарів в образі гостей чи колядників. Ось зразок однієї з найдавніших колядок:

Три коліднички – підвіконнички:

Перший колідник — яснеє сонце,

Другий колідник – ясненький місіць,

Третій колідник - то дрібен дощик,

Та що ж ти париш, яснеє сонце?

-Ой, як я зийду рано в неділю,

То врадуються циркви й каплиці,

Циркви й каплиці, в цирквах престоли.

-Ой, шош нам світиш, єсний місіцю?

Ой, єк я вийду темної ночи,

Темної ночиши й опівночі,

То врадуютси гори й долини,

Гори й долини ши й полонини,

-Шош ти нам дариш, ти, дрібний дощик?

- Ой, єк я спаду три рази в маю,

То вродит вам си жито-пшениця!

Цікаві спогади про Святвечорову давню молитву залишили своїм дітям і онукам старожили-гуцули.

Колис давно ґазда перед споживанням Святої вечирі звертався до Бога: «Господи, допустіть до Святої вечері ті душі, що ми їх не знаємо, що за них ніхто не знає, що вони пропадками пропадають, що вони бутинами побиті, дорогами покалічені, постарчувані, водою потоплені; за котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи - ніхто не згадає. А вони – бідні душі - гірко у пеклі пробувають і цього Світого вечора чекають.

Дєкувати Богу світому, що поміг дочекати у мирності, радості й веселості сих Божих свєток! Та поможи, Боже, їх у радості відправити і до сих за рік других діждати!».

Гуцули XIX століття - це вже в переважній більшості християни. Однак в гуцульській релігійній обрядовості збереглося багато давніх народних елементів, які стали християнськими, бо освячують усі найвищі прагнення, прояви людського духу і творчості. У цей час гуцули вже є не просто глядачами, а реальними учасниками цього містичного дійства - коляди. З року в рік в народній традиції переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства - втілення Бога - прихід у людській подобі Сина Божого, Спасителя Світу. А гуцули зуміли в особливий спосіб, з покоління в покоління, згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Розпочинається коляда прославленням «ґазди, пана, побратима Івана», у якого «кедровії двори, тисовії столи».

Сам Господь сидить в святій Вечері,

Довкола столу святі ангели,

А нема тільки святого Николая.

Господь хотів побачити святого Николу. За годину прибіг Никола, «ясна корона у нього на чолі», у правій руці він держить «меч огнистий».

Між Господом Богом і святим відбувається діалог:

Де ти ся барив, святий Николо?!

Пробач ти, Пане, все так се барю.

Був я на морі, на переправі.

Сімдесят душок я віз через море,

Жодної душеньки ніде не зронив.

Кожна домівка християнська в часі Різдва перетворюється на стаєнку, в якій народився Ісусик. М'яке сіно на столі, що перетворилося на ясельця, обгортає хліб, калач - символ Христа - «хліба вічного». Наймолодшими колядниками на Святий вечір є діти, які вітають Новонародженого Ісусика, славлять Матір Божу, господарів.

«Рано на Різдво варят бануж, їдєт і збираються до церкви. На Різдво убераютци люди якнайкраще, идут до церкви подивитися на вибір колядників. По службі Божій найстарший віком виборець дзвонить у дзвонок і вибирає коло церкви колєдників.» Тоді кожна колядницька партія, заздалегідь «підготована своїм вибірцем», стає гуртом біля свого вибірця і берези. З ними разом трембітач і скрипічник. Всі гуртом колядують священикові, а потім - кожна партія іде на свій кут.

Тяжкі були часи в гуцульських горах, коли прийшла радянська влада, яка вела жорстоку боротьбу з релігією, з народними звичаями:«Тільки за те, що люди їли Святу вечерю, їх переслідували, звільняли роботи. Вчителів заставляли контролювати, щоб діти не йшли до церкви, не колядували. Але люди не корилися. Не пропав колядницький дух на нашій Путильщині.

На Різдво, хоч би які були морози, люди вже не боялися, казали: «Тисни ни тисни, вже йде не д'Різдву, а д'Петру», - як каже Чечул Василь Дмитрович.                           ^

І навіть тоді, коли в церкву не можна було ходити, на Різдво там було повно людей. А по службі, йшли колядувати. Не в одній хаті тихонько співали:

Ой з-за горочки, з-за калиночки,

Ми колядники з Україночки.

Колядували різні колядки: коляду «Ой в тім деревци сам Господь сидить», «В нашого брата злотні ворота», «У ліску, у ліску на жовтім піску», «Колядку ґаздині», «Та за горою, там за другою», «Коліда вдовиці». Тоді мало колядували під вікнами, все більше у хаті, однак були такі, що не боялися колядувати під вікнами і приймати коляду.

Газдиня перед колядою застелювала скатертиною стіл, «прилагоджувала колачь на коліду, повісьмо або рушник на хрест. Ґазда, загодя рихтував гроші за коліду. Скрипка виводить різдвяну мелодію, а береза зачинає коліду:

Ой забарив си місіць у крузі,

Гой, дай Боже!

Місіць у крузі, гість у дорозі,

Бо ішло ж туда дев'їть купців,

Хлопців - молодців!

Колідники за березов повторюють:

Дай же вам, Боже, шєстє, здоров'є.

Дай, Боже!

Ґазда виходив із хати надвір до колядників, укривав хрест «чісаним повісмом», давав гроші, дякував за коляду, перепрошував, що не пускає в хату. Береза кількома словами дякував за коляду і за гроші ґазді, і всі йшли до іншої хати. Якщо господар приймав коляду у хату, то запрошував: «Прошу, панове колідники, будьте ласкаві у хату».

Гуртом відповідають: «Красно дякуємо. Дай, Боже, і вам шєстя, здоров'я і многая літ. Із світками Вас і з колідниками». Береза першим заходить у хату, а за ним - колядники. Господиня на порозі хати цілує колядницький хрест в руці берези і кладе на нього «лліне чесане повісьмо», бо на страшнім суді Пречиста Діва ним рятує грішників із пекла. Коли береза переступає хатній поріг, вінчує господарів із Різдвяними святами, дзвонять дзвінком. Всі в хаті замовкають і починають побожно слухати коляду. Спочатку колядували ґазді, тоді ґаздині, дітям. Коли береза закінчує колядувати, дзвонить дзвіночком і вінчує (поздоровляє) господарів. Господарі часто пригощають колядників. В кінці колядники низько кланяються господарям, прощаються і йдуть до іншої хати.

Найгрунтовніший і найбільш повний опис коляди на Гуцульщині зробив видатний український етнограф, фольклорист, публіцист, культурно-освітній і громадський діяч Володимир Шухевич. Він протягом багатьох років бував на Різдвяні свята у Карпатах, слухав понад двісті колядницьких партій, записував колядки. У цьому йому допомагав О. Волянський, Л. Гарматій, Т. Кисіль, І. Попель, Я. Окуневський.

З тих пір минуло більше ста років. І все так же ходять горами від хати до хати колядники, вітають ґаздів і ґаздинь з Рождеством Христовим. І горяни стають не просто споглядачами, а реальними учасниками містичного дійства. Так в народних традиціях з року в рік переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства - втілення Бога - прихід в людській подобі Сина Божого, Спасителя світу. Гуцули зуміли в особливий спосіб з покоління в покоління згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Відрадно, що з кожним роком кількість колядницьких гуртів збільшується. Поряд із старшими, всіма шанованими людьми, колядує молодь. Нами зібрані дані, що, зокрема, у селищі Путила є 14 колядницьких груп:

  • Центр селища – 4 групи;

  • х. Сторонецький Потік – 2 групи;

  • х. Рижа – 2 групи;

  • х. Бокач – 2 групи;

  • х. Паркулина – 1 група;

  • х. Гробище – 1 група;

  • х. Запша – 1 група;

  • х. Храбусна – 1 група.

У селі Киселиці колядує 11 груп:

  • центр села – 5 груп;

  • х. Чечули – 2 групи;

  • х. Соколій – 1 група;

  • х. Гробище – 1 група;

  • х. Площі – 2 групи.

У селі Підзахаричі колядує 9 партій (або їх ще називають братствами):

  • центр села – 3 партії;

  • х. Золотний – 1 партія;

  • х. Затінь – 1 партія;

  • х. Смугар – 1 партія;

  • х. Малинівна – 1 партія;

  • х. Міжброди – 2 партії.

Кожну коляду веде береза, тобто головний колядник. В Путилі є такі берези, які беруть участь у коляді по 20 і більше років. Це Ямніцький Леонід, Поляк Дмитро, Торак Василь, Торак Дмитро, Генкул Володимир, Терен Олексій, Торак Микола, Малиш Іван. Є і такі, які йдуть за березу лише до декілька років. Це Тонієвич Дмитро і Євенчук Микола.

У наш час колядники на Путильщині у час Різдвяних свят перебувають в особливому статусі відповідальності і вшанування, адже символізують учнів апостолів та всіх праведників, проповідують віру Христову.

Підготовка до колядування

Ті, хто збираються йти в коляду, вчаться поводитися стримано, ґречно.

Як розповідає настоятель Петро-Павлівської церкви села Плоска отець Святослав, кожен справжній колядник (а таких більшість), готуючись до дійства, дотримується Різдвяного посту, очищує себе Святою Сповіддю і зміцнює Святим Причастям. Відповідальність за гідність колядницької групи несе береза (її керівник) – найшановніший чоловік. Березою обирають чоловіка, який відвідує богослужіння та є відповідальною та добропорядною людиною. Як розповідають старожили «кожний колідник хочєт погоноритися, шо він мудрий і знає всі колєди. А найкраще знає напамніть коліди береза. Вин мусит уміти вести коліду і знати всьо напамніть, бо вин за ню відповідає. Мусит знати і йку коліду в котрій хаті колідувати, аби си то вдало всім людем. Та й мусит знати наперед уже, єк за довго шош в тій хаті коліду покигнути».

Житель селища Путила Дуб"як Петро Юрійович, 1945 року народження, який уже більше 30 років ходить у коляду, розповідає, що береза сам підшукує собі ґазду, котрий гарно грає на скрипці. «Скрипічник є дуже важнов особов у колєдниках, бо вин играєт березі і колідникам до колєди.  Їго скрипка всьо мусит грати, аби йкий був вмучіний. А єктрафится пустий скрипічник, то й колідники з ним ніц ни варті. Кождий скрипічникмусит свою игру зладити з голосом берези, тому вни довго вправляються перед колідов».

Береза з колідниками цілу Пилипівку пригадують колядки, аби не помилитися, не забути слова, щоб не було соромно перед людьми, щоб ніхто не міг ославити березу. Бо, як розповідає житель села Сергії Логош Микола Іванович, «хоть ни всі знают добре колідинапамніть, але однако в них розуміютця. А слова Божі гріх з коліди опускати, ані ни можна їх милити в коліді».

2.2. Хід коляди

За давньою традицією, у гуцулів діти починають свою коляду на Святий вечір, як зійде перша зірниця. Питалися газдів:

Чи приймаєте колідувати?

Заходіт, - відповідав ґазда.

Перший колідник:

На здоров"є з Світим вечором!(колядують).

Після закінчення коляди діти вінчують господарів дому такими словами: «Вінчуємо, пане ґаздо, з Світим вечором, з завтрашнім Різдвом!», «Дай, Боже,у мирі, достатку й добрі їх відсвяткувати й нарік дочікати. Христос рождається!».

Господарі відповідають: «Дєкуємо файно за коліду, за вінчовані», дають гроші, гостинці.

Та особливим дійством на Путильщині є саме дорослі колядницькі гурти. Всі учасники коляди йдуть на Різдво до церкви на Службу Божу. Кожен береза має хрест, який передався йому ще від діда, батька чи іншого родича. Саме цим хрестом священик благословляє обраного березу. Після помазання священним єлеєм, покропляння свяченою водицею і після благословення священика колядники моляться і колядують у Божому храмі. Колядування набуло форми народного Богослужіння. Колядники моляться поіменно за живих і померлих, випрошують у Бога всього необхідного для повноцінного життя, складають подяку, прославляють ім'я Господнє. Відрадно, що в останні роки колядники все частіше одягають вишиті гуцульські сорочки, сардаки, чим повертають усіх до батьківських традицій.

Берези беруть хрест, скриньку (скарбону) і дзвінок. Дзвіночком сповіщають добру новину про народження Дитятка Божого. Душею кожної колядницької партії є скрипка. Деякі гурти мають із собою роги-сурми.

Найперше колядують священикові.

Тоді йдуть до домівок односельчан. Жодну хату не минають, бо Христос ( приходить до всіх і кожного, а найперше до стареньких і хворих - всіх потребуючих. Кожна гуцульська господа звеселиться колядою. Колядників дуже гостинно приймають, ґречно з ними обходяться і чекають у кожній хаті.

Ось що розповідає про коляду у селі Соколій, що належить до Киселицької сільської ради, багаторічний береза та колядник Юрій Кричун: «Я ходив з церковною колядою ще в юності. Можу сказати, що за багато років слова коляди не змінилися. Відмінність у тому, що колись, крім грошей, господарі давали колядникам продукти, а на хрест клали повісмо – пряжу з льону. Кожна сім'я обов'язково давала хліб, а решту – хто що мав. Продукти і гроші віддавали до церкви, а з повісма плели мотузки на церковні дзвони. Колядували не в хаті за столом, як зараз, а на ґанку чи просто під вікном. Потім господарі запрошували колідників у хату і пригощали. Крім колядок, чоловіки знали багато співанок, якими розважали господарів після частування».

Кожного року колядники приходять майже в один і той самий час, тому господарі виглядають їх вже за дві — три години і заздалегідь готуються. За доброю традицією, родичі приходять одні до одних на коляду. Іноді в одній хаті збирається до п'ятнадцяти - двадцяти чоловік. Підходячи до подвір'я односельчан, колядники дзвонять в дзвінок(трублять в ріг), аби дати знати людям, котрі сплять, аби вставали, стають лицем до вікон і питають:

Ци спиш, ци чуєш, пане господарю?

Ци позволиш колідувати?

На голос з хати «Просимо!» грає скрипка «до коліди», а за ним колідники зачинають колідувати коліду «До цего двора...», або «Різдво Христове».

Колядування – це справді одна з найдавніших, найглибинніших і найінтимніших народних традицій нашої Путильшини, яка е невід'ємною, частиною, як Гуцульщини, так і всієї України.

Різдвяні звичаї є складовою частиною світоглядних уявлень людей, естафетою поколінь, в якій передасться все те краще, що являє собою суть людського єства, зміст буття людини в Бозі.            

Той, хто знає, цінує і любить колядку, завжди шанувався в народі. Але знання колядок потрібні, насамперед, нам самим, щоб власним серцем торкнутися краси та величі найбільшого християнського свята – Різдва Христового, бути не лише його спостерігачем, а й безпосереднім учасником. Вивчивши зібрані колядки, кожен може бути солістом за святковим столом у власному домі, адже наші колядки – це не тільки хвала Богові, а й дуже гарні мелодійні пісні. Вони створені нашими предками з Любові, Віри, Надії, Радості і Добра.

Мало любити рідний край, його культуру, звичаї, обряди, захоплюватись колядками, коломийками, піснями-хроніками, їх треба знати й берегти, по перлині збирати велике й багате намисто духовної культури нашого народу, бо те, що сьогодні ми не врятуємо, вже завтра не зможе записати ніхто. Усвідомлення нами загрози зникнення гуцульської самобутності спонукає нас до роботи, до реальних дій, які не тільки зупинять руйнацію нашої культури, а й створять нові умови для її подальшого розвитку в сучасних умовах.

Шлях усіх нас, українців, у майбутнє пролягає через вивчення своєї історії, культури, мови, звичаїв і обрядів.

Путила – колиска історії та гірської краси

         У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

        Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

        З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

        Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що  дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

        Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

        У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

       У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

       У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

       Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами»,  детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню  волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

       Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

       Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і  встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

        Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

        3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа  Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали  Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

         Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський  так розповідав про ці події  Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

         Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

         Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

         Як депутат Лук'ян Кобилиця  у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

         Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький  округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

        У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

        З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала  королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

        У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

        Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

        Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Коментарі:
Залишати коментарі можуть тільки авторизовані відвідувачі.