У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в'ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов'янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

   Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

   Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

   З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

   Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

   У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев'ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

   У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

   У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

   Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами», детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

   Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

   Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися. 

   Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук'ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

   Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

   3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук'яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

   Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський так розповідав про ці події Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

   Лук'ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

   Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук'яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

   Як депутат Лук'ян Кобилиця у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

   З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

   Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

   У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

   З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

   У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

    Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі. 

    Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

Путильщина – коштовна гірська перлина України

Путильщина...  Край казкової краси, густозелених вершин, дзюркотливих потоків, запашних квітучих полонин, синіх, оповитих таємничістю, предковічних гір. Як багато героїчного, таємничого і легендарного переплелось лише в одній назві! Здається, невеликий регіон, розташований у смарагдових Карпатах, вкритий зеленими лісами, оповитий синіми змарами, виглядає немов писанка, в розкішному лоні Матері — України.

Великий наш Каменяр Іван Франко, який був закоханий у Гуцульщину, сказав у своїй праці “Лук’ян Кобилиця”: “Це благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами”.

З давніх-давен Путильщина вважається коштовною гірською перлиною України, її окрасою і гордістю. Це неповторний край працелюбних, талановитих, завжди привітних та відкритих для добра горян.

Мешканці цих чарівних гір — гуцули вживаються від дитинства з прекрасною, але суворою й непередбачуваною природою, з нестримністю бурхливих рік і потічків, гроз і блискавок, громів і вітрів. Цим, очевидно, і пояснюється особливості їхньої натури, в якій, як відзначає велика патріотка гуцульщини, львівський науковець Марія Лаврук, поєднуються простота, чистота, наївність, безтурботність і життєвий оптимізм з імпульсивністю, непередбачуваністю, відчайдушністю і сміливістю.

Особливим є і уклад життя горян, їхні звичаї і обряди тісно пов’язані з тваринництвом, яке є основним способом їхнього заняття. Як не можна уявити корінних путильчан – гуцулів поза Карпатськими горами, їх стрімкими вершинами, квітучими полонинами і смерековими лісами, так самі вони не можуть уявити свого життя без худібки (маржини), і насамперед — без вівці.

Старожили путильчани стверджують: споконвіку у цьому краї вважалося, що весь статок гуцула – ґазди – у худобі. Його заможність визначається або кількістю коней, корів, овець, або за тим, скільки він має сіна на зиму для своєї маржини. Слово “маржина” в гуцульському діалекті є синонімом до слова “худоба”.

Але для гуцула маржина – це не просто худоба, а щось значно більше, значущіше. З нею пов’язані численні обряди і звичаї, які збереглися до наших днів.

28 червня 1940 року в Путилу під червоним прапором увійшла радянська влада, 2 серпня Верховна Рада СРСР прий­няла Закон про включення Північної Бу­ковини, тобто і її частини – Путильщини, до складу УРСР. 5 липня 1940 року була створена Путильська сільська рада.

У 1941 році для путильчан настав час но­вих випробувань – нацистська Німеччина разом зі своїми союзниками 22 червня 1941 року напала на Радянський Союз.

Румунські війська при підтримці арти­лерії і мінометів кілька раз атакували при­кордонників п'ятої застави, що розташову­вались на території Путильського району, але щоразу змушені були відступати. Три­надцять днів захисники кордону разом із бійцями 45-го гірського стрілецького полку 96-ої гірської стрілецької дивізії стримували ворога. Важкопоранений начальник заста­ви молодший лейтенант Кирило Григорович Алексеевдо останньої хвилини свого життя керував боєм. Застава трималась аж поки не надійшов наказ про відступ.

5 липня 1941 року румунські війська окупували район. Вони грабували і знищува­ли народне добро і майно людей. Вилучили і спалили всю навчальну і художню літерату­ру. Вони зібрали по селах і або розстріляли, або вивезли в гетто та німецькі концтабори всі єврейські сім’ї,які жили в районі.

7вересня 1944року війська 40-ої армії дру­гого Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта Ф. Ф. Жмаченка пішли на штурм Карпат, визволяючи від німецьких і румунських військ північну і центральну частину району у взаємодії з воїнами 138-ої стрілецької дивізії під командуванням гвардії пол­ковника В. Ю. Васиотєва, яка входила до складу 17- гогвардійного стрілецько­го корпусу 18-ої армії 4-го Українського фронту.

Південну частину райо­ну, починаючи з Селятина, визволяли війська 54-го ук­ріпленого району та 240-ої стрілецької дивізії 40-ої армії другого Українського фронту.

10 вересня 768-ий стрілецький полк і перший батальйон 650-го стрілець­кого полку пішли в рішучий наступ і оволоділи селами  Межиброди та Шепіт. 12 вересня були визволені Усть-Путила та селянин. Рухаючись із Селятина до Путили, перший батальйон 650-го стрілецького полку 15 вересня очистив від ворога Плоску, Сергії і Путилу. Під час боїв Путила майже повністю була спалена.

У післявоєнний період зусилля путильчан були об'єднанні задля єдиної мети. І Пу­тила, наче чарівна птиця фенікс, постала з попелу в новій відновленій красі. Перш за все, мешканці села працювали заради відродження господарства. Почали працю­вати лісгосп, ліспромгосп, які отримува­ли значну кількість техніки з різних міст країни. В 1948 році в Путилі була створена ініціативна група по організації колгоспу. В жовтні засновано сільськогосподарську артіль імені Юрія Федьковича. Наприкінці 1950 року колективізацію було завершено. А селище продовжувало розвиватись: у 1953 році в Путилі організували МТС, у 1974 по­чала переробляти вовну міжколгоспна фабрика.

1961 року село Путилу було перей­меновано в селище місь­кого типу.

Нині Путила – це район­ний центр. Територія се­лищної ради складає 6638 гектарів, зяких ліси займають 4384 гектари, сільсь­когосподарські угіддя – 1982 гектари. В самому селищі проживає 3530 осіб, у на­селених пунктах Паркулина, Рижа, Тораки Путильської селищної ради – 1683 осо­би. І діє тут широка інфраструктура. Про здоров'я путильчан дбають лікарі КЗ «Путильська ЦРЛ», яка почала працювати 1 жовтня 1940 року. Іс­торія Путильської загальноосвітньої школи теж сягає 40-х років, а точніше 1945 року, коли була заснована. У 1971 році школярі та педагоги перейшли у нову будову, яка зручно розташована у мальовничому куточ­ку селища і за роки свого існування зуміла зайняти достойне місце серед навчально-виховних закладів району. Дошкільне на­вчання в Путилі починає свій відлік з 1956 року, саме тоді були відкриті перші в районі ясла-сад. А от навчальний заклад нового типу, Путильська гімназія, відраховує свої дні народження лише з другого лютого 1997 року. Проте вже теперішні досягнення не соромно було б відзначити і на сторіч­чі. Путила може похизуватися досить ве­ликим зібранням художньої, наукової та професійної літератури, яка зберігається в центральній районній бібліотеці.

А справжньою гордістю путильчан є давня архітектура. Приміщення, в якому в даний час знаходиться суд, побудоване за часів Австро-Угорщини до 1940 року. Воно розташоване поряд з іншою будів­лею тодішньої забудови нинішнім управлінням державної казначейської служби. За свідченнями старожилів, при румунській владі у приміщенні, де розташована казначейська служба, містилась ра­туша, а в теперішньому приміщенні суду – тюрма. Обидва приміщення з'єднані між собою суцільним підвалом. В підвальному приміщенні на стелі до цього часу зберег­лись металеві крюки для тортур.

Але це не найдавніші будівлі. Вцентрі Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високому березі, де бринить річка Путилка по білому камінні чиста, як сльоза стоїть Свято-Миколаївська церква. Закладена святиня була в 18 році на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60 чоловік. Тож у 1885 році була перебудована на більшу на землі Буковинського Соловія Юрія Федьковича на пожертвування християн. Дерев'яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю об­робки дерева, вирізняється оригінальними мистецькими формами і технічними засо­бами.

А справжнім місцем «паломництва» гостей Путили стало просторе подвір'я, обнесене старовинною огорожею, на якому знаходиться родинна хата нашого славного Соловія Юрія Федьковича. Саме тут майбутній письменник народився, зростав, тут формувався його письменни­цький талант, звідси повела його дорога у непрості життєві круговерті, у складнощі буднів громадського діяча та чарівний і за­гадковий світ поета-лірика, який завжди, де б не доводилося йому бути, залишався гуцулом Путили. Нині тут музей-садиба письменника.

І хто ж знає, може пройде час і зірка ще якогось гуцула-путильчанина спалахне так яскраво, як Юрія Федьковича. Адже такий чудовий край може викохувати лише пре­красних людей. Бо в Путилі, цій колисці, оточеній блакитними горами, виколису­ються добро до людей і любов до свого мальовничого селища.

Лариса Євдощук

Лук'ян Кобилиця - народний месник, ватажок повсталих гуцулів - горян, депутат австрійського парламенту

У мальовничому куточку українських Карпат, девисокі стрімкі гори, вкриті лісами, де вітри гуляють серед дрімучих нетрів, розкинулось село Сергії. Ще з сивої давнини, в легендах, переказах і співанках відображені його велич і слава. Тут, на хуторі Красний Діл, влітку 1812 року народився відомий народний месник Лук'ян Кобилиця. На тому ж місці і нині красується родинна садиба легендарного селянського ватажка, депутата австрійського парламенту.

Тоді хутір називався Красний Діл (така назва фігурує у письмових актах XIX століття). Назва хутора походить від однойменної гори, на схилі якої він виник. Спочатку хутір вважався присілком села Плоска і належав її сільській громаді, яка входила до складу Путильської домінії Русько-Довгопільської округи.

Обійстя родини Кобилиці розташувалось на схилі живописного груня, приблизно за три кілометри від села Сергії. Про загальний вигляд садиби за життя селянського ватажка можемо лише здогадуватися. В історичних джерелах тієї доби неодноразово згадуються і «хата Кобилиці», і «господарство Кобилиці», але, на жаль, жодного опису їх не збереглося.

Серед гірського населення у той час панувала неписьменність, і багато історичних подій, як і важливих фактів з особистого життя Кобилиці та його громадської діяльності, залишилося не зафіксованим в будь - яких виданнях. А те, що ми нині маємо і що писалося румунськими, польськими, німецькими чи австрійськими дослідниками, часто-густо переповнене суб'єктивізмом і носить в собі або поверхове, або ж цілком перекручене трактування. І це зрозуміло, бо саме таке відображення історичних фактів, пов'язаних з іменем проводиря повсталого народу, задовольняло тих, хто стояв при владі і хто був зацікавлений у приниженні народного героя, ватажка повсталих селян українського походження.

Чудова карпатська природа з самого малечку манила до себе хлопчаків. Малий Лук'ян разом з однолітками любив бігати гірськими стежками з ранньої весни до пізньої осені у пошуках пригод і розваг. Йому здавалося, що всім добре, весело живеться на цьому світі. Але, виростаючи, зрозумів, що все не так. З кожним роком все більше і більше доводилось працювати з батьками для того, щоб утримувати своє господарство в належному порядку. Неодноразово під час тієї чи іншої роботи чув, як батько нарікав на панів, які захопили ліси, пасовиська та землі гуцулів. З діда-прадіда вони жили тут вільно, спокійно, хоча доводилось дуже важко відвойовувати кожен сотик ґрунту із лісу. Крім корчування, треба було ще обробити цю ділянку поля чи пасовиська. Від такої роботи залишались кроваві мозолі на руках.

Дружина Лук'яна Кобилиці з відомого на Буковині роду Єрошок, змолоду вважалась першою красунею на селі. Та й він був, - як писав І. Я. Франко, - «чоловік середнього росту, дуже сильно збудований, широкоплечий, з надзвичайно гарною головою о дуже інтелігентнім виразі лиця. Красні чорні кучері спливали на його сардак. Великі чорні, бистрі очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і чорна еспанрька борідка надавали йому подобу еспанського гранда». «Ріс він, - як писав кореспондент газети «Сільські вісті» О. Карпенко, - і сила його росла, міцнів дух і розум». Долею судилося Лук'янові стати народним ватажком. Гуртувалися навколо нього люди, незважаючи на його молодість зверталися до нього за порадою. Вже 1843 року в нього було шестеро дітей, але їхня подальша доля невідома. За деякими новими даними, він був досить заможним господарем. У 1843 році Лук'ян Кобилиця був підданим поміщика Георгія Джурджувана одного з найжорстокіших. За грамотами молдавських господарів, панщина не мала перевищувати 12 днів на рік. Але поміщики постійно порушували цю норму. І от для захисту своїх економічних інтересів селяни обирають собі уповноваженого або всегромадського депутата, який мав захищати інтереси сільських громад. Вже у 27 років народ виявляє таку довіру до Лук'яна Кобилиці: його було обрано депутатом громади Сторонця-Путилова до крайового австрійського уряду зі скаргою на зловживання місцевого поміщика Джурджувана.

Місія була відповідальною і водночас небезпечною: конфлікти гуцулів, що тривалий час жили відповідно до власних звичаїв та законів, неохоче корилися австрійській владі й тим більше відмовлялися зважати на інтереси німецьких та румунських землевласників, давно викликали роздратування з їхнього боку.

Сільські громади насамперед виступали проти привласнення панами лісів та пасовищ, які формально їм не належали. Пани захоплювали угіддя, якими традиційно володіли гуцули, вимагали виконання різних повинностей в обмін за право користуватися ними. Скарги на подібні кривди й мав передати австрійським чиновникам Лук'ян, який, за свідченням канцелярських службовців, «відповідав з великою гідністю і клав натиск на те, що «ліси наші» і що з гуцулів дідичі здирають неналежні данини».Однак у відповідь офіційні установи просто заборонили селянам складати скарги на поміщиків, до того ж пригрозили розправою. Очевидно, саме тоді Лук'ян Кобилиця вперше пересвідчився в тому, що для розв'язання цієї проблеми самих лише скарг замало. Тому, замість колишніх принизливих прохань і суплік, він пропонує селянам об'єднуватись і подавати колективні петиції безпосередньо австрійському імператорові.

І вже, починаючи з 1840 року, у Сторонці-Путилові під головуванням і за участю Кобилиці з'їзди уповноважених громадами депутатів, виробляють програму дій. Отже, відтепер гуцули намагаються діяти в межах існуючих порядків, вимагаючи не тільки повернення незаконно захоплених земель, а й убезпечення від зазіхань з боку поміщиків. Селяни скаржилися на панів Ромашкана, Айваса, Джурджувана, які силою присвоїли собі ліси, заставляли їх платити великі податки. Особливо наголошували на тому, що вони не одержали від панів ніяких земель, а самівідвойовували їх у лісу, нікому нічого не винні, а тому відмовляються від всяких повинностей на користь панів і «хочуть бути цісарськими підданими, тобто камеральними (державними) селянами». А це вже була не звичайна скарга, а відвертий протест проти жорстокого гніту. Однак і в цісаря, і в парламенті селяни захисту не знайшли і почали відкрито виступати проти панів та урядовців. Про заклик до боротьби говорять слова народної пісні: А ви, хлопці любі, милі, Хапайтеся до сокири! Остріть коси, остріть вила, Аж так пукне панська жила.

У 1843-1844 рр.селяни Русько-Довгопільського округу збунтувалися і після неодноразових скарг до цісаря, позитивної відповіді від якого так і не дочекалися, вдалися у листопаді 1843 року до масової непокори.

Провідником бунту став уповноважений 22 громад, селянський заступникЛук'ян Кобилиця, а центром руху став Путилів.

У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гніту горяни почали вживати більш рішучих заходів. Селяни вважали, що для того, щоб вільно користуватись лісами, потрібно не лише прогнати панських лісничих і довести урядовій комісії, що ліси, пасовища і поля, здобуті внаслідок викорчовування лісу, є їхньою власністю. Вони так і зробили: відмовились виконувати феодальні повинності,підкорятися місцевим властям. Обласний комісар Краль, який був посланий в округуу жовтні 1843 року для розслідування селянських скарг, вже на початку листопада повідомляв, що «спокою і порядку в Русько-Кимнолунзькій окрузі можна досягти лише з допомогою значної кількості війська». За дорученням уряду, булосформовано експедицію на чолі із заступником буковинського старости Збишевського, яка розслідувала «справу про «насильство». Із матеріалів слідства було встановлено, що селяни не хотіли визнавати влади домінії, навіть відмовлялися заходити до канцелярії. Селян звинувачували в тому, що вони збиралися по 200-300 чоловік у Захарія Маршавки,Степана Степанчука і Лук'яна Кобилиці. На своїх зібраннях вони перечитували урядові розпорядження, по-своєму їх тлумачили та підбурювали інших подавати скарги проти насильства. Лук'ян Кобилиця закликав селян бути сильними, як скеля, бо поміщики, домінікальні і крайові урядовці - це лише вода, яка протікає біля цієї скелі. І всі вони пройдуть, як протікає вода, а скелязалишиться непохитною. Говорив народний месник і про те, що урядовці повинні бути слугами підданих, бо за це вони одержують платню від цісаря, а піддані платять цісарю.

Власті були занепокоєні, що селяни мають багато зброї - рушниць і пістолів, отже, зможуть чинити збройний опір. Бунт перетворився в широке повстання, на задушення якого мусило прийти військо. Помста селян своїм визискувачам зчинила велику тривогу серед панів, і вони зажадали оборони від старости. З Чернівців були вислані комісари. «Активних учасників виступу було покарано киями, а Лук'яна Кобилицю і 13 його соратників було заарештовано, покарано киями і відвезено до тюрми в Чернівцях, де їх тримали доти, доки не було повністю призупинене повстання». На суд приїхав сам староста. Всіх 50 підсудних було засуджено натілесну кару: від20 до 100 буків. Як оповідає очевидець, «били людей, так били, що коло лави кров людську пси хлистали». Самого Кобилицю відвезли до тюрми в Чернівцях. Лук'яна допитували окремо від інших і записували його зізнання до окремого протоколу. Із допиту виявилося, що Лук'яну Кобилиці був тоді 31 рік. Він був одружений і мав шестеро дітей. Відзначалося також, що він раніше не звинувачувався ні в яких злочинах, до кримінальної відповідальності не притягувався. Лук'ян говорив про те, що селяни писали скарги, але відповіді не одержували, що один із визначних делегатів Улас Петран помер насильницькою смертю (його тіло було знайдено у річці Серет), селяни в його смерті обвинувачували поміщика Йордакія Василька, який привласнив гроші загиблого, однак вбивцю власті не знайшли і не покарали. Говорив народний ватажок і про те, що поміщики примушують селян платити податки за землі, якими вони користувалися, і навіть за ті, які у них відібрали пани Айвас, Ромашкан, Джурджуван. Наголосив він також на тому, що податки зросли в кілька разів, хоч розміри наділів не збільшилися, до того ж пани заборонили селянам користуватися лісами, а данина панам від овець є вже зовсім не справедливою. Заявив Л. Кобилиця і про те, що селяни просять дозволу будувати школи, зокрема в селі Плоска. У той же день, коли допитували Кобилицю, були проведені арешти в селах округи. Заарештованих жорстоко били киями. Зокрема, війт с. Конятина Петро Андрецут дістав 10 ударів киями за те, що скликав збори громади села, а церковний дяк із Путили Петро Ісакович - за те, що він закликав селян не коритися панам.

Перед комісією Л. Кобилиця відповідав з великою гідністю. Уряд був переконаний, що якби принизити Лук'яна в очах гуцулів, то він втратив би їхню пошану, і тоді можна було б зламати опір бунтівників. Тому вони почали провокувати народного месника, намагаючись вивести його з терпіння, щоб він, спалахнувши гнівом, образив комісію, а вже тоді, як вони гадали, можна було б і публічно побити Кобилицю. Але даремні були намагання вивести Кобилицю з терпеливості. На всі злобно-дошкульні питання він відповідав спокійно і з великою гідністю. Політична комісія передала Кобилицю судовій комісії, що рівночасно з політичною у Сторонці-Путилові три з половиною місяці урядувала. Лук'яна Кобилицю засуджено тоді, мабуть, на рік «криміналу». Відсидівши рік у в'язниці, Л. Кобилиця повернувся додому і знову включився у боротьбу за права горян. Центром «неспокою» знову стає садиба в Красному Ділу. Щоб заспокоїти гуцулів, уряд видав 11 -го травня 1844-го року досить неясний декрет: в ньому признано гуцулам вільність від панщини, але залишено за панами всі інші привілеї: складати умови з гуцулами і вимагати заплати за випас худоби на панських полонинах. Після короткого спокою знову почалися великі утиски панів, збільшилися їхні вимоги до гуцулів. Уже в 1845-му році зареєстровано нові скарги гуцулів до влади проти панів. Нові заворушення гуцулів були викликані тривожними поголосками, мовляв, цісар дарував панщину, а дідичі це затаїли. Гуцули знову почали збиратися потайки по лісах і обмірковувати протизаходи по відношенню до нових розпорядків. Вони вирішили післати Лук'яна Кобилицю до цісаря до Відня з відповідним листом, в якому висловлювали свої кривди. За інформаціями Біленкевича з села Ферескул над Черемошем, не лише буковинські гуцули, але й з ляцького боку (Галичини) в часі Великодня збирали біля церков від кожної паски по одному левові, та занесли ті зібрані гроші Кобилиці й вислали його з листом про їхні кривди в далеку дорогу.

Точно невідомо, чи бував Кобилиця у самого цісаря, але відомо, що він повернувся з Відня 1846-го року і привіз «великий папір, записаний величезними червоними літерами, який розвісив на стіні у своїй хаті». Дослідники-історикивисувають припущення, що то була якась афіша. Гуцули повірили своєму ватажку, що це цісарський патент, який повертає гуцулам їх давні права. До його хати знову сходилились гуцули з далеких гір. Панство знову звернулось до чернівецького старости, щоб покарав народного месника. Староста засудив Кобилицю на кілька місяців тюрми за «обман і агітацію».

Навесні 1848 року Лук'ян знову опинився на волі. Цього року горяни обрали його депутатом до Віденського рейхстагу по Вижницькому виборчому округу, приблизно від 50 тисяч виборців. І хоч у складі рейхстагу були й інші українці, Лук'ян Кобилиця став у парламенті взірцем народного захисника не лише буковинців, а й галичан. Цю повагу він здобув своєю непідкупністю, працелюбністю, наполегливістю.

Із селянськими скаргами він добився аж до міністрів, знанням законів, умінням логічно мислити, дотепністю не раз ставив чиновників у глухий кут. Він відразу примкнув у парламенті до лівого крила, яке виступало проти відділення Буковини від Галичини, виступав проти панщини і викупу, за передачу селянам лісів, пасовищ і полів. У жовтні 1848 року засідання рейхстагу було перерване повстанням. Лук'ян Кобилиця зрозумів, що селяни потребують підтримки на місцях і повернувся на Путильщину. Він скликав великі селянські сесії біля Вижниці, Путили та Селятина, на які збирались по декілька тисяч чоловік. Користуючись нібито наданим депутатським правом, Лук'ян Кобилиця дозволив селянам безкоштовно користуватися лісами, не платити обтяжливі податки та обирати нових війтів, незалежних від панів. Селяни слухали тільки свого ватажка, зустрічали його в селах салютами з рушниць та пістолів. Найбільш масовими були збори (сесії) 16 листопада 1848 року у Глєдові біля Чорногузів. Тут, у глибокому яру, було затишно, зійшлося 2600 селян з навколишніх сіл. Друга «сесія» відбулася біля Сторонця-Путилова- у Панчені. Третя - в Селятині. Селяни з'їжджалися до «батька Кобилиці», як на прощу. Просили поради і допомоги. Австрійські власті послали у гірські місцевості військо, розшукуючи Кобилицю і його соратників. Вони добилися від парламенту позбавлення Л. Кобилиці депутатського мандату і віддали наказ про його арешт. Крайова жандармерія пообіцяла нагороду в 1000 злотих тому, хто видасть Кобилицю.

Та ватаг, із наближенням у гори війська, зник. Пошуки народного месника тривали агенти нишпорили по всій окрузі. Пішла чутка, що він перебуває в Рожнові Коломийського староства. Кобилиця у цей час, перебуваючи на нелегальному становищі переймається народними справами. Схопили керівника гуцульських повстанців у гуцульському селі Жаб'є, що на Галицькій стороні (нині с-ще Верховина Івано-Франківської області), за одними даними наприкінці 1849 року, за іншими - у квітні або травні 1850 року. Ватажка було запроторено до в'язниці у м. Гура- Гумора (Румунія), а повстання жорстоко придушено.

Довго тягнулось слідство, судив JI. Кобилицю військовий суд. Але, крім «агітації», не міг нічого довести. Було винесено вирок: місяць тюремного ув'язнення. Однак не дозволили йому повернутись на отчі землі, а заслали до містечка Гура-Гумора (там народилася Ольга Кобилянська, нині Румінія), де він і помер 24 жовтня 1851 року, внаслідок катувань під час слідства. Існує версія, що до його смерті «приклали руку» давні вороги - поміщики Ромашкан та Джурджуван. Пани жорстоко помстились Л. Кобилиці: директор радівецькихволодінь Амброзій наслав на його хату військо з Чернівців у кількості 100 чоловік, які вигнали з дому його дружину з дітьми, а все господарство звели нанівець: розбили двері і комору, забрали бринзу, мед, муку, масло, гроші.

Мученицькою смертю загинув Лук’ян Кобилиця. Загинув, але пам’ять про нього залишилась в народі, бо він – воістину національний герой, перший депутат парламенту від нашого краю.

Його заслуги перед Буковиною величезні: він показав світові високу національну самосвідомість і гідність гуцулів, високі організаторські здібності, був взірцем народного захисника у парламенті не тільки для буковинців, але й галичан. Цю повагу він здобув своєю непідкупністю, принциповістю, хоробрістю і наполегливістю. Знаннями законів, вмінням логічно мислити він здивував сучасників.

Народ гідно оцінив подвиг нашого славного земляка. Його ім’я стало символом нескореності духу і боротьби трудового народу за звільнення від поневолення.

У 2012 році горяни Путильщини відзначили 200-ті роковини від дня народження Лук’яна Кобилиці. Було проведено обласну науково-практичну конференцію «Пам’ятаймо своїх героїв», в якій взяли участь провідні науковці Чернівців, Івано-Франківська, знані в краї люди. Серед них – Олександр Масан – доцент кафедри етнології стародавньої і середньовічної історії ЧНУ імені Ю.Федьковича, Георгій Кожолянко – доктор історичних наук, професор цієї ж кафедри, Володимир Антофійчук – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури ЧНУ імені Ю.Федьковича, Іван Дерда – доцент ЧНУ імені Ю.Федьковича, заслужений артист України, Петро Арсенич– кандидат історичних наук, заступник голови Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка.

Гуцульських мелодій чарівники

Гуцульщина... Не в однієї людини, навіть при її згадці, радісно заб'ється серце. Це край, розташований у східній частині Українських Карпат, навколо витоків верхньої течії Черемоша, Прута й Тиси, по обидва боки овіяної легендами Чорногори з її - і всієї України - найвищою вершиною - гордою Говерлою.

Закоханий у цей прекрасний і суворий край, уродженець Поділля Михайло Ломацький писав: «Гуцульські Карпати, їх «Бескид Зелений, у три ряди саджений» — це просто рай на землі! Красі наших гуцульських гір немає рівної в цілому світі. Наша Гуцульщина - це наче святиня, здвинена руками найбільшого митця - будівничого, самого Господа, повна краси й чарів, якими не можна начудуватися й надивуватися».

У чому ж таїна цієї притягальності Гуцульщини? І в лагідних схилах гір, які не лякають недосяжною висотою, як Альпи чи Кавказ, а, навпаки, манять до себе своєю доступністю. І в помірному кліматі, в якому найчастіше відчувається ласкаве тепло Середземномор'я та м'яка вологість Атлантики, аніж морозяний подих Арктики. І в розкішному буянні рослинності різних видів, завдяки чому зеленню можна милуватися круглий рік.

Але найбільше, мабуть, вабило і вабить життя мешканців цього краю - гуцулів, працьовитих, сміливих і волелюбних, талановитих і красивих, музично надзвичайно обдарованих.

Вони створили свій спосіб життя і господарювання, свою архітектуру і мистецтво, музику і танці, демонологію й вірування, традиції і ремесла.

Гуцульське мистецтво - це висока частка української культури. Головним джерелом його живлення є народні ремесла, що з давніх-давен розвивалися у цьому благодатному краї, знані нині в Україні, в ближньому і далекому зарубіжжі, гуцульська музика. Недарма кажуть, що гуцульська писанка - найкраща в світі, гуцульська вишивка – найвишуканіша в світі, гуцульська ноша - найчарівніша в світі, гуцульська музика – найзапальніша.

Ще в глибині віків гуцули за допомогою власних музичних інструментів подавали сигнали про напад злодіїв, диких звірів, стихійні лиха або імітували голоси звірів, птахів для заманювання, або лікували хворого, трудилися, відпочивали, а отже, робили все, щоб жити і виживати, ще тоді вони, очевидно, і не знали, що створюють музичне мистецтво, яке буде захоплювати людей.

Гуцульські інструменти... Свиріль, дудка, флора, денцівка, дримба, скрипка, трембіта, ріг... Дещо з цього переліку, на жаль, вийшло з ужитку, але, на щастя, не зникло. А загалом вся Гуцульщина – це один великий музей духовності, в якому ніколи не змовкає музика.

Славним музикою був світлої пам’яті Спиридон Іванович Прилипчан - знаний в усій Гуцульщині і далеко за її межами скрипаль. Разом із своїми братами Лукою Івановичем і Кирилом Івановичем презентували гуцульське музичне мистецтво на сценах Чернівців і Львова, Києва і Харкова, Москви і Ленінграда, Алма-Ати і Вільнюса.

Народився Спиридон Прилипчан 8 березня 1923 року в с. Шепіт у простій гуцульській сім'ї, зростав серед чарівної природи. Загадковий шум смерек, дзюркіт потічка, шепіт гірських трав народжували у ніжній душі хлопчика чарівні мелодії. Він намагався копіювати знайомих музик, яких чув на весіллях, хрестинах, коли приходила коляда. Малий Спиридон вирішив сам зробити собі скрипку: Струни робив з ниток , а деко - з сухих дощок. Але грати на ній, на жаль, було неможливо. Вже в юнацькому віці хлопець сам заробив собі гроші і купив стареньку скрипку, яка на той час вартувала цілої корови. На ній і вчився грати. Спочатку ходив підсобляти знаменитим в окрузі музикантам: Савчуку, Данилащуку. І старався перейняти в них досвід, що вони часом і не знали. Зростав професійно, пізніше сам ходив грати весілля, храми, хрестини, толоки, різні забави. Скрипка (до речі, в гуцульській музиці вона завжди перша) у руках чоловіка могла творити диво: раптово перейти з тужливих акордів, які тривожили і рвали серце, на веселі і запальні. А ще грав разом з братами Кирилом і Лукою. Як бувало, вийдуть брати Прилипчани на сцену, то весь присутній люд жвавішає, а серця ніби співають у такт гуцульським мелодіям, бо ж були брати неперевершеними в краї скрипалями. Без них не обходилось жодне районне свято чи фольклорне дійство в Україні та далеко за її межами. Вони — лауреати та дипломанти багатьох міжнародних гуцульських фестивалів, їх музика йде з глибини віків. Вона ж кликала наших предків і на весілля, і на входини в нову хату, і в поле до спільної праці та на різні забави.

Проживав Спиридон Іванович разом з дружиною Марією Іллівною та дітьми: дочками Вікторією, Василиною і Неллі та синами Петром і Спиридоном на хуторі Бокач Путильської селищної ради. До переїзду в Путилу сім'я жила в далекій Сараті. Чоловік торгував у магазині, а                дружина вела господарство і доглядала дітей. В ті далекі сорокові роки було надзвичайно тяжко і з хлібом, і з одягом, війна диктувала свої умови. Але була у них велика перевага – їх молодість, яка давала сили долати труднощі. І ніколи не змовкала музика їх сердець. І свідками цього є численні нагороди, сувеніри, фотознімки, багато літератури, яку Прилипчани привезли з великих фольклорних свят, що відбувалися у Москві, Ленінграді, Києві, в усіх фестивальних регіонах Гуцульщини. Скільки-то мелодій, стільки літ злинуло з-під струн         скрипки.

Тисячі учасників міжрегіональних фестивалів та конкурсів побачили неповторні гуцульські вишивки, ткані вироби, почули народних пісень із уст  Марії Іллівни:

Ой вечір, вечір, сонечко заходи,

А голубі гори нічка вкриває,

Жене хлопець вівці та в сопілку грає.

А волики ричут, із поля ідучи,

В пречистім потоці водичку п'ючи.

Над чистов водицев верба ся схилила,

Цілу божу днинку в воду ся дивила,

Цілу божу днинку там пташка співала,

А тетерки пташка в гніздочку ночує

І з самого соловейка співаночки чує.

Спиридон Іванович у розмовах згадував: «Нам ніколи не треба було репетицій. Ми виходили перед найбільшою аудиторією і грали, мов у себе вдома, щиро, від душі. Ми чули ту музику всім своїм серцем і розуміли, що люди її люблять. У будь-якому регіоні світу вона звучала оригінально і неповторно. Всюди глядачі нам раділи. Повірте, це було надзвичайно приємно. Вабило людей і гуцульське вбрання: сорочки вишиті, ремені цятковані, білі портяниці. А гуцульських мелодій ми знали дуже багато, тож мали що заграти глядачам, хоч би скільки вони вертали нас оплесками. Саме серце співало під мелодію скрипки».

В усіх поїздках по фестивалях С.Прилипчана супроводжувала дружина. Разом з тим, вона представляла свої вишивки і ткані вироби і бачила, з яким захопленням люди розглядали ці роботи, адже гуцульське мистецтво має свою особливість.

Музикант відзначав, що особливо любив грати весілля, адже музика весільного обряду є чи не найбільш різноманітною і видовищною з усіх знаних. І тут головну роль відігравала скрипка.

Одна тільки «гуцулка» чого варта! Вона може бути і піснею, і танцем, або ж просто звучати в інструментальному виконанні.

Звичайно, на весіллях грав на скрипці вальси, польки, марші, але й не забував про одвічні складові пісенно-танцювальної музики гуцулів - решето, аркан, голубку, косар. Таке розмаїття мелодій є не лише свідченням великої майстерності митців, але й високої музичної культури Гуцульщини.

Музика братів Прилипчанів будила в людських душах найкращі почування, високі естетичні почуття. Її досліджували відомий професор музики із Санкт-Петербурга Мацієвич Ігор Володимирович, який написав книжку про Спиридона Івановича, його музику, а зараз готує  до випуску, його дочка Вікторія Шмідт, яка нині проживає в Німеччині, захистила дисертацію на тему гуцульського музичного мистецтва.

Оцінюючи гуцульську музику, звертаючись до горян Мацієвський І.В. казав: «Ви не уявляєте, люди, в якому музичному, етнографічному згустку ви живете. Якщо Іспанію з часу її історичного розвитку представляють 24 музичні інструменти, Францію - 26, то Гуцульщину знаєте, скільки? 94. Ви перше місце у світі займаєте, але на мапі навіть крапочки не значиться, де є ця Гуцульщина». Тож, дійсно, нам є чим гордитися! Віримо, що про нашу Гуцульщину і її талановитих митців це почує світ».

В краю смерековім народилась славнозвісна Ткачева «Марічка»

Путильщина... Вічнозелений і чарівний куточок Буковини, край, де Карпати високі і далеч смерекова у барвах веселих та шумі швидкоплинних річок Черемоша, Путилки і Сучави.

Путильщина - це край справжніх горян-гуцулів, закоханих у свої високі гори, які приносять у житті і радість, і сум, і здобутки, і випробування.

Споконвіків цей край приваблював своєю таємничістю незвіданих місць, гірських плаїв та полонин, красотою пройдених доріг, стежок, туристичних маршрутів, чистим свіжим повітрям. Тут живе гуцульський талановитий і щедрий народ.

Хто хоч раз побував у нашому краї, той завжди хотів приїхати іще раз в будь-яку пору року, щоб відчути подих пахощів гір, побачити їх чудові краєвиди, почути своєрідний фольклор - звук троїстих музик, перми народних казок, переказів, легенд, помилуватись барвистими гуцульськими килимами, ліжниками, вишиванками.

Наші люди осучаснюють свій край, збагачують його новими мистецькими витворами, не забувають ремесла предків, що зачаровують світ вже кілька століть. І головне-свято бережуть звичаї, обряди і вшановують людей-трударів.

У цьому чарівному краї народилась жінка, яка стала музою для відомого українського пісняра Михайла ткача, якій він присвятив свою невмирущу «Марічку» - Марія Федорівна Киселиця.

Працювала кухарем у місцевій лікарні. Була вона, за спогадами друзів, ровесників, родичів справжньою красунею: висока, тоненька, струнка, як , гірська смерічка, густе темно-русяве хвилясте волосся обрамлено вродливе, з правильними рисами обличчя. А очі... В тих глибоких і бездонних, кольору карпатського неба очах, здається вміщався весь світ.

Такою і побачив її, молоду гуцулку студент-медик, молодий поет Михайло Ткач, майбутній автор всесвітньовідомих пісень «Марічка», «Засумуй», «Доля», «Дай, Боже», «Ясени», «Сніг на зеленому листі», «Ой, не ріж косу», майбутній лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Із спогадів про ті часи Киселиці Марії Федорівни:

«... Студенти Київського медінституту проходили практику в нашій Путильській лікарні, де я працювала тоді кухарем. Серед них був і Михайло Ткач, який у вільний час любив писати вірші.

Он там, під горою, -  жінка показує рукою на протилежний берег Путилки, - ми, молоді путильські хлопці і дівчата, а з нами й київські студенти збиралися на вечірні посиденьки. Співали, танцювали, запалювали багаття.

В один із таких теплих і лагідних зоряних вечорів хтось із студентів запропонував Михайлові написати для мене вірш, а тоді, як мовив, «вона буде нас краще годувати». Я спочатку зніяковіла, а потім пильно глянула Михайлові у вічі і з посмішкою попросила: «Напишеш, а я, звісно, ще краще годуватиму, хоча й до цього вони в мене ніколи не скаржились на те, що голодні. І от через три дні Михайло прочитав мені свій вірш...»

Вже й своє п'ятдесятиріччя відзначила Ткачева «Марічка», але пісня живе, хвилює, вона вічно молода, як вічно молоді краса і кохання.

А ось спогади автора слів «Марічки»:

«У той час я перебував на фельдшерській практиці у лікарні в Путилі, там кухаркою працювала дівчина з цим тоді дивним ім'ям. Картина у пісні відтворена так, як було насправді. Навпроти лікарні кладка через річку Путилку, на горі ми збиралися вечорами, співали пісні. Родом я зі степової частини Буковини, тож не переставав дивуватися: йдеш на гору і думаєш, що там, на вершині, яку бачиш, гора й кінчається, та чим вище піднімаєшся, тим вищими здаються гори, які постають на шляху знов і знов. Гора за горою, а між ними - хати, хати.

Ці картини бентежили, хотілося «вкласти» їх у вірші. А тут і студенти-однокурсники підбучують: напиши Марічці вірша. Я їй симпатизував, . але, здається, Марічка вже була заміжня.

Одне слово, між нами нічого не було, окрім пісні. Якось Марічка попросила: «Михайле, написав би мені вірша, я б годувала вас краще».

Отак і жартома народився вірш.

Путила тоді ще лежала в руїнах після війни, хати спалені, і нам, практикантам, ніде було поселитися. Запропонували у приміщенні на території лікарні, де мали відкрити... морг. Ось там і народилися вірші. Може, тому пісні й судилося таке довге життя.

Текст пісні подарував Марічці найпершій. І опублікував його в . обласній газеті. І от - дзвінок з Будинку народної творчості: його директор повідомив, що із задоволенням прочитав вірша і вирішив оголосити конкурс на створення до нього музики. Мені було приємно чути таке від керівника солідної установи, адже про те, що вірш може стати піснею, я й не мріяв. Конкурс було оголошено. Десь в архівах має зберігатися сорок музичних супроводів. Переміг Степан Сабадаш. Тоді він керував хором на трикотажній фабриці в університеті. З його музикою «Марічка» і ввійшла в національну пісенну скарбницю.

Якось я розповідав по радіо про історію народження «Марічки», і обізвався учасник квартету з університету, що ним тоді також керував Сабадаш.

Незабаром пісню підхопили чернівецькі студенти, різні гуртки художньої самодіяльності. Пісня звучала на все місто.

У червневі дні 2005 року у Києві, в палаці «Україна» відбулися урочистості з нагоди відзначення «золотого ювілею» «Марічки». Це був перший ювілей пісні, подібного ще ніхто не відзначав. Не проводився ніколи вечір, присвячений одній пісні, та й пісні такої немає, яка б дожила до такого поважного ювілею і ніскільки не постаріла.

У ці дні, тобто тільки через п'ятдесят літ відбулася ще одна зустріч Марії Федорівни Киселиці із поетом Михайлом Ткачем у Києві, куди автор запросив свою музу.

Просвіта на Путильщині

У п'ятницю, 28 вересня 2018 року, у Путильській гімназії було проведено обласний семінар, присвячений
150 – річчю з часу заснування товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка, у рамках якого було проведено круглий стіл «Видатні постаті Путильщини у національно-визвольній боротьбі». У заході взяли участь Савчук О.В. – голова обласного Товариства, Пелех М.М. відповідальний секретар Товариства, доценти кафедри української літератури філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, кандидат філологічних наук Ковалець Л.М., Костик В.В., перший заступник голови райдержадміністрації
Ямницький М.І., керівники районних відділень товариства, педагоги, працівники культури району.

Присутні із захопленням і щирою пошаною ділилися з присутніми думками про життєві шляхи видатних краян, їхнє самовіддане служіння справі побудови нашої незалежної самостійної держави.

У вінок шани Вчителю

1 жовтня у Путильській гімназії відбулась науково-практична конференція, присвячена 100 - річчю від дня народження найбільшого з педагогів ХХ століття, славетного вчителя із Павлиша Василя Олександровича  Сухомлинського.

Своїми думками з присутніми про велич життєвого і педагогічного таланту вчителя поділилися директор гімназії Дячук С.М., педагоги закладу: Євдощук Л.В., Колежук Г.Я., Попюк М.В, Бубряк М.Д, Тодосійчук М.П., Карапка І.Б, Лучек М.В., ВелічкоГ.В.

У заході взяли учні 5(9)- 7(11) класів.

Всі виступаючі відзначали, що  педагогіка В.О. Сухомлинського завжди сучасна, бо в її основі високі християнські цінності, гуманізм,  любов до краси навколишнього світу.

Духовність

Церква Трьох Святих (1861-1877)

Церква Св. Івана Хрестителя 1877

Освячені вірою Господа і гуцульських сердець

Сьогодні сотні церков та капличок прикрашають наш буковинський край.

З давніх – давен їх будували і тепер будують благочестиві християни, виявляючи свою глибоку релігійну віру та щиру любов до Бога. Вірні усвідомлюють , що храм – це святе місце, де відбувається спілкування з Господом, куди люди приходять зі своїми радощами та сумом. Місце, де мирське, звичайне та буденне межує з вічним, духовним і незмінним.

Створення церкви – це завжди подія, про яку пам’ятають багато поколінь. Для храму Божого ретельно, іноді всією громадою, вибирали місце. Адже храм сприймався як обличчя населеного пункту, як його головна окраса. У будівлі церкви майстри втілювали свої уявлення про закони гармонії та краси, храми були уособленням краси і гармонії Божого творіння. Саме звідси благоговійне ставлення християн до того, що  присвячене Творцю.

Церковні споруди – не просто пам’ятки архітектури  або німі свідки історії. Це промовисті заповіти минулих поколінь прийдешнім, які розкривають глибину віри Христової, показують благочестя наших предків та ілюструють їхнє розуміння мети перебування людини на землі.

У Путильському районі знаходяться церкви: УПЦ – 30; УПЦКП – 4;    УГКЦ – 2; ПРОТЕСТАНТИ – 7.

Історія греко-католицької церкви Св. Володимира.

В центрі села, на пагорбі, розташована дерев’яна пам’ятка архітектури – церква. Вона збудована в 1846 році, за часів Австро-Угорської імперії. Церква була католицькою. Після Першої світової війни її відбудували колоністи: німці та поляки. Ці дві касти на той час вважалися привілейованими, тому на її кладовищі, яке розташоване поруч із церквою, перші захоронення були німецькі та польські.

У 1947 році церкву пересвятили, і вона носить ім’я Святого Володимира. Тоді місцеві жителі одержали право відвідувати церкву, вінчатися в ній, хрестити дітей, також хоронити на кладовищі.

У 1962 році церкву було закрито.

У 1992 році церкву знову відкрили. В даний час церква є діючою.

Свято-Миколаївська церква в селищі Путила

Серед величних Карпат, в центрі зеленої Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високім березі, де бринить річка Путилка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, стоїть Свято-Миколаївська церква.

На лівому березі Путилки, за 60 м. від музею-садиби Юрія Федьковича, розташована ця пам’ятка архітектури.

Ще в 1871 році почали будувати церкву. Під її забудову виділив свою землю Юрій Федькович і ще й віддав свої кошти. Допомагали будувати храм Божий поміщики, купці,  а також простий гуцульський народ.

За 4 роки на скалистій місцевості з’явилась красива дерев’яна споруда. Вважають, що церква має форму корабля, який допомагає людині виплисти з життєвого моря, вигляд кола – як ознака того, що життя людини є вічність. Храм Божий трьохбанний, з вівтарем на схід, увінчаний хрестом з напівмісяцем внизу. Цікавим є те,  що у 1874 році з Австрії привезли іконостас, написаний на залізі. Ця старовинна річ добре збереглася і до наших днів. Будівництво церкви завершено у 1875 році.

Назву пам’ятка успадкувала від старої церкви, на честь перенесення мощей святителя Миколая після благословення Владики Сільвестра.

Недалеко від церкви є дзвіниця з трьома дзвонами, які також привезені з Австрії.  Її побудовано в 1920 році , саме ці дзвони скликають парафіян на церковні служби.

Закладена святиня була у 1876 році, на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60-70 чоловік.

У 1885 році була перебудована на більшу церкву і освячена священником-козаком – вуйком Федьковича. Дерев’яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю обробки дерева, воно відрізняється оригінальними мистецькими формами та технічними засобами.

Церква побудована у формі хреста з чотирма рівними крилами. Храм тризубний, триверхий, дводільний. Головний вівтар розташований на схід, де згідно за християнською релігією, знаходиться центр землі – Єрусалим.

Храм для гуцула – це мовби послання з далеких часів. Цілі віки наші предки дивилися на свої храми ясним поглядом, тихо радувалися, берегли їх.

На службі Богові і людям

З Богом усюди,

а Він допоможе.

Володимир Вознюк

Ці слова знаного на Буковині поета, прозаїка, літературознавця і краєзнавця Володимира Вознюка усе життя служили дороговказом у житті його батька - митрофорного протеієрея Авксентія Мироновича Вознюка. Бог - це та сила, яка 97 років тримала його на цьому світі, не дозволяла зневіритись, вселяла надію на життя і спасіння. Це була справді велика і світла людина, яку любили всі, людина, перед якою схилялись. Він був справжнім пастирем людських душ. Як священик, мав усі найвищі нагороди: мітру (убір на голові), звання протоієрея, був нагороджений двома хрестами з «украшеніями» та іншими церковними нагородами. За участю у Великій Вітчизняній війні теж мав численні нагороди: ордени «Великої Вітчизняної війни II ступеня», «За мужність», медалі «Жукова», «Захисник Вітчизни», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією». Та, попри всі відзнаки і нагороди, залишався доброю, мужньою, мудрою і простою людиною, завжди готовою прийти на допомогу.

Панотець (як його здебільшого називали) своїми щирими молитвами розганяв хмари зла над Україною, більше шістдесяти років просив прихожан не губити у цьому жорстокому, розтерзаному світі тих росинок-зерняток віри в Господа, надії на краще, світити своїми серцями і гріти світ добром душ своїх, навчатися давати і служити, прощати і любити, не чекаючи вдячності і плати, а зло перемагати добротою. Тоді Бог почує кожного з нас. Він усіх чує, хто Його щиро просить, хто підносить своє серце до Нього у молитві. І як би не мінялися часи й естетичні смаки, молитва виявлятиме невичерпні можливості свого розвитку. Бо воістину вона, як сонце, вічна.

Народився Авксентій Миронович Вознюк 27 (інша дата 13) лютого 1916 року в селі Залісцях Кременецького (нині Збаразького) району на Тернопіллі у багатодітній родині хліборобів. Він був третьою дитиною у сім'ї, у якій між двома війнами народилося десять дітей. Тато Мирон і мама Христина були благочестивими християнами, з дитинства привчали дітей до праці, виховували власним прикладом та словом Божим.

У 1922 році вступив до першого класу семирічної школи. Любов до Бога зародилася в серці ще в дитячі роки: будучи першокласником, вивчав уроки Закону Божого за старші класи. Дуже хотів стати священиком. Спочатку служив паламарем в Покровській церкві с. Залісці. Своєю старанністю виборов собі можливість навчатись у монастирській школі в Почаєві з 1932 по 1935 рік. Життя проходило в молитві, навчанні та літній праці, якою відробляв безкоштовне навчання.

Батьки виховували своїх дітей національно свідомими, прививали їм пошану до свого українського. Хоч брати і сестри вчилися в школі за Польщі Посполитої, але знали добре і польську мову,і рідну українську, любили твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Золотий вересень 1939-го стривожила Друга світова війна - німці напали на Польщу, а в їхнє село ввійшли радянські війська. З болем у душі згадував сивий патонець ті страшні роки своєї юності: радянська влада оголошувала людей куркулями, ворогами народу, запроторювала до Сибіру і Казахстану.

А потім прийшла в його життя, як і в життя всієї великої країни, страшна дата - 22 червня 1941 року: німці напали на нашу землю. Тяжким смутком увірвалася війна у їхню сім'ю: забрали на фронт двох зятів – чоловіків його рідних сестер - Хивоньки і Мариськи, забрали брата і його. Скільки довелось пережити - навіть не можна уявити!

Не озброєні жодною гвинтівкою (а їх було зо дві сотні), молоді бійці пішки йдуть колоною шістдесят кілометрів до Збаража, голодні, під прицілом восьми енкаведистів. А потім їх загнали в товарняк і кудись повезли у закритих вагонах. Біля Тернополя ешелон обстріляли, а під ранок опинилися у Станіславові (нинішньому Івано-Франківську). Знову постріли, голоси смерті...Його врятували надзвичайно добрі люди, свідомі галичани Василь і Марія Губчаки. Хлопцеві завжди щастило на добрих людей, бо й сам був доброю людиною. Таким і залишився на все життя.

У рідному селі, в яке повернувся, вже хазяйнували німці. Вони не зачіпали священнослужителів. Хлопець успішно склав вступні іспити і почав вчитися на священика. Та в село знов повернулися червоні війська. Знову небезпека, облави. Один раз мало не поплатився життям, але познайомився з красунею Мариною, сестрою свого товариша.

А війна вносила у життя свої корективи: під Рава-Руською загинув чоловік сестри Хивоньки, під Брестом поліг Гриць, чоловік сестри Мариськи. Не було звістки від брата Юхима. А тут і його – майбутнього священнослужителя – мобілізували до армії.

Тато з мамою цілу ніч молилися, а вранці, благословляючи в путь, батько осінив його хрестом, вклав у руки складений учетверо листок з текстом «90-го псалма». Мама, заплакавши, розцілувала його і благословила маленькою іконою Божої Матері. З цими найдорожчими святими подарунками пішов він з дому у тривожне і невідоме майбутнє.

Не забути йому і перший бій на підступах до Риги, і медсанбат, і форсування ріки Німан. Страшно було, але заспокоювало переконання, що все в цьому житті робиться з волі Божої, і лише Він один здатен тебе захистити...

Маленька ікона Божої Матері і молитва врятували їх із Сергієм Зайцевим від ворожої розправи у безлюдному німецькому селі. Вони ж переконали молодого синьоокого капітана, що їх власник свій, а не ворог.

Війну довелося йому закінчувати не в Європі, а в Маньчжурії, куди їх перекинули із Кенігсберга. Сувора уссурійська тайга, змії, надмірна вологість, непередбачувані самураї - камікадзе... Один за одним гинули бойові побратими, а його Бог беріг, бо ще не до кінця виконав свою місію на землі, бо щиро молився, вірив і надіявся. Коли повернувся із фронтів додому, батька вже не було в живих — помер від тифу. Першим зустрів його світоволосий п'ятирічний хлопчик Іванко – син брата Юхима, що пропав безвісти на фронтових дорогах. А мама, найдорожча у світі мама Христина, ніжно пестила обличчя, вірячи й не вірячи у своє щастя, бо ж одержала похоронку, в якій повідомлялось, що він загинув смертю хоробрих у Східній Прусії... А мати все повторювала: «Живий, слава Господові, таки живий. Нарешті дочекалася. Таки живий!» Потім була зустріч з коханою дівчиною, яку ніколи не забував у час війни.

Незабаром і одружився з Мариною, а через місяць поїхав до львівського владики Панкратія проситись на парафію, бо ж не привик сидіти без діла. На Львівщині вільної парафії не було, але владика порадив податись на Буковину. Так і зробив. У березневі дні 1947 року він добирався на свою парафію у гуцульське село, котре до смерті вважав своїм рідним.

Цікавим було перше враження, коли автомобіль натужно долав перевал Німчич, його стрімкий підйом, а потім покручений різкими поворотами спуск. Напевно, подумав, таким крученим-перекрученим і складним є життя людей, які живуть у цих горах. Гори одночасно захищають їх від негараздів та бід, разом з тим, не дають можливості заглянути в інші світи.

Дуже хвилювався перед першою зустріччю зі своїми парафіянами, адже від першого враження багато чого залежить. Він до людей завжди йшов з добром і відкритим серцем. І люди здебільшого відповідали тим же.

З яким хвилюванням йшов він до храму Божого, в якому буде правити літургії! Перед церквою щиро помолився. Потім було знайомство з «ліпітропом», інакше кажучи «єпитропом» (старостою церковної громади села) Іваном Тимушем.

З трепетом переступив поріг храму Божого, «молитовно укляк, проказав упівголоса «Вірую». Як справжній знавець своєї справи, відзначив прекрасну акустику. Не здогадувався навіть, що в цьому храмі його голос звучатиме цілі десятиліття.

Вразив молодого священика також лаконічно скомпонований іконостас - академічний зразок для архітекторів, будівничих церков, для іконописців. Церковні книги розчарували тим, що майже всі були написані румунською мовою. З перших днів свого перебування у селі взявся по-господарськи влаштовувати побут, враховуючи реалії життя в горах у неспокійні післявоєнні роки. Не раз, як і на фронті, рятувала його «Книжка червоноармійця», котру завжди носив при собі. Перший раз - від незнайомця, який сплутав його з майором із з'єднання Сидора Ковпака, другий раз - від начальника «стрибків» (так називали винищувальні батальйони, котрі начебто воювали з УПА).

Дуже складно було молодому панотцеві виробляти лінію власної поведінки у стосунках з різними верстами населення. Зумів дати відсіч нахабному «стрибкові» і невблаганному катові - його начальнику. Намагався жити так, щоб до нього не мали ніяких претензій чекісти - емгебісти. У своїх проповідях завжди говорив про заповіді Господні і про обов'язкове дотримання парафіянами загальнолюдських норм співжиття, навчав їх повсякчас дбати насамперед про душу, «бо вона - основа основ існування кожного і на землі, і в потойбічному світі».

Складно було, адже доводилось ховати і тих, які загинули в боях із вдадою, і тих, які впали від куль бійців українського підпілля. Незавше запам'ятав похорон юнака-односельчанина, який загинув під час випадкової перестрілки двох невеличких загонів «стрибків» - одні одних сплутали з бандерівцями. Що ж треба було сказати йому, слузі Господа, щоб не нагнітати обстановку у селі, не озлоблювати проти себе і людей, і емгебістів?!

Його слова вразили навіть начальника районної структури МДБ, який пізніше признався, що навіть він, чекіст, готовий був помолитися, коли почув проголошені священиком слова: «Куля - це диявольський витвір. Вона сліпа, вона не розпізнає, хто перед нею - старий чи молодий, добрий чи поганий, християнин чи невіруючий. На жаль, цього разу обірвала безжалісно молоде життя. Але на все воля Божа - нас вчить Святе Письмо. Господь забирає на небеса і молоді чисті душі, котрі ще не встигли занапаститися земними гріхами. Помолімося за те, аби Всевишній прийняв душу нашого односельчанина в Царстві Своєму».

Не раз запрошували його, вже сивочолого священика, ветерана війни, на відзначення днів Перемоги в районному і обласному центрах. Незабутні враження залишились від святкування 55-річчя Перемоги, на яке його запросили до Києва. Святкував він з очільниками держави, серед найкращих людей України. За порадою сина, на урочистості він одягнувся у підрясник, підперезався гаптованим гуцульським поясом. З шиї звисали два хрести з прикрасами, на грудях - ордени та медалі. Сам Президент на трибуні підійшов до нього і потиснув руку, прем’єр-міністр обняв і розцілував.

Приємно здивувало його те, що незнайомі люди найчастіше підходили і вітали зі святом Перемоги саме його, а не знаних армійських генералів. Відрадно, що люди повертаються до Бога і віри, в нього, священика, просять благословення.

З теплотою, ніжністю і сумом не раз згадує молоді літа, свою кохану і вірну дружину Марину, яка завжди його розуміла з півслова, підтримувала, була другом і порадником, душею відчувала кожну його думку, кожне бажання. Недарма ще перед війною йому, майбутньому солдатові, вона сказало: «Може й вас дочекаюся?» І дочекалася. Щирі і ніжні почуття звели їхні серця і супроводжувала їх цілих п'ятдесят п'ять років, до самої смерті дорогої дружини і матері.

У весняні дні 1947 року, саме перед Пасхою, привіз він молоду дружину на свою парафію, то був холодний і голодний рік. У Молдавії, а також у південних районах Буковини (Кельменецькому, Сокирянському, Хотинському, Новоселицькому) люди вмирали голодною смертю. А в Карпатах в цей час було легше, тому голодні сотнями, тисячами йшли на Гуцульщину в пошуках рятівного шматка хліба. Ніхто з прохачів не обминав хату священика. Чим могла, Марина допомагала бідним людям. А коли вже не було що дати, гірко ридала.

Життя поступово налагоджувалося, народились діти - син і донечка. У сім'ї завжди панувало тепло, затишок і взаєморозуміння. Спромоглися і на власне господарство, придбали корову. Завжди підтримували гарні стосунки з сусідами, мали щирих друзів.

А власний приклад панотця, завжди неухильний від слідування Христа, всім заповідям, привертав до нього все більше і більше прихожан. Він і члени його родини завжди були прикладом для наслідування.

Син «добре засвоїв порядок церковних богослужінь, був у вільний від школи час бездоганним паламарем».

Батьки змалечку привчали дітей до праці, прививали навики ведення різних господарських робіт: сапати, підгортати, копати картоплю, мити підлогу; син вчився косити, колоти дрова, майструвати клітки для кролів.

Звичайно, батько мріяв, щоб син вивчився на священика, став настоятелем знаменитого собору. Йому ж теж пропонували продовжити духовне навчання у Московській духовній академії, а потім він зміг би отримати роботу в столиці. Але гори його не відпустили...

Їхні діти виросли гарними людьми, компетентними спеціалістами. Дочка стала лікарем-психіатром, її чоловік - висококваліфікованим хірургом. Син і невістка здобули фах викладачів української мови та літератури, сіють у людські душі зерна розумного, доброго, вічного. Дочекався панотець нині трьох внучок і одного внука, двох правнуків і трьох правнучок, радів, що всі вони зросли гарними, здоровими і розумними людьми на гордість батькам. Щодня вимолював для них у Бога благословення.

Від дитячих літ і до останнього дня священик А.Вознюк смислом свого життя вважав служіння Всевишньому і людям. Бог був його надією, вірою, радістю, любов'ю. Бог був тією силою, яка тримала, не дозволяла зневіритись, а вселяла надію на життя і спасіння.

Власний приклад отця Авксентія завжди був неухильним для слідування Хрестовим заповідям, привертав до нього все більше і більше прихожан. Мало - помалу він став причетний до кожної родини парафіян...

Скільки дітей похрестив! Скільки пар повінчав! Скільки людей провів в останню дорогу!

А скільки разів освячував їхні оселі, навіть на найвіддаленіших хуторах! І не перерахувати. Як далеко було йти — їхав конем або велосипедом, а в горах не завжди доберешся до потрібної хати на автомобілі. В останні роки життя, правда, про велосипед і коня забув, бо ж роки і сили вже не ті, та й здоров'я інколи підводило...

До отця Авксентія йшли звідусіль люди просити, щоб саме він помолився за дітей, дав благословення, вчинив обряд хрещення чи поховання. Приходили до священика, щоб просто поспілкуватися, порадитись. І для кожного він знаходив мудре і переконливе слово, яке і підтримувало, і навертало, а іноді важило значно більше за інші добродійства. Багатьох путильчан отець Авксентій підтримував і вберіг в роки атеїзму, який, наче спрут, оповивав людські душі, сіяв морок і темряву, адже у цей час він таємно хрестив дітей, сповідав прихожан, які не завжди могли відкрито відвідати храм Божий.

Незважаючи на свій поважний вік, добрий сільський священик завжди знаходив час вислухати, простити, допомогти, направити на християнську дорогу. Тому так шанували його не лише люди з його парафії, а й всі краяни, тому такий він любий їхнім серцям, тому з такою любов'ю згадують його нині!

Як пошанували свого духовного наставника киселичани і дихдинчани у 2007 році, коли відзначали п'ятдесятиріччя його праці на славу Богу! У Свято- Троїцьку церкву зійшлася, здається, вся Путильщина. І в одній, і другій церкві були відправлені соборні служби. Приїхали привітати ювіляра син Володимир і дочка Валентина, четверо онуків.

Ще урочистіше вшановували парафіяни свого духовного наставника, коли відзначали 60-річча його служби Всевишньому і людям. Тоді соборну службу правили всі священики Путильщини, а також архімандрит Мелетій із Чернівців. Під куполами храму лунало слово Боже. Було так невимовно світло, гарно, урочисто.

Отець Авксентій разом зі всіма відправляв Літургію. А потім всі його вітали, дарували квіти, читали вірші на його честь, згадували найпам'ятніші, найурочистіші, найвідповідальніші моменти.

Благочинний Путильського району Дмитрій Сімчук, вітаючи найстарішого в краї отця духовного, зазначив : «Ви, як священик, є тим добрим, чуйним пастирем, котрий кладе душу за вівці свої. Ви завжди навчали людей правди, добра, віри, яка веде їх до вічного Царства Божого». Він побажав Авксентію Мироновичу помочі і ласки Божої, щоб у доброму здоров'ї, щасті і радості дочекати столітнього ювілею.

Вітали свого пастиря краяни і в сільському будинку культури. Чудові пісні дарували йому учасники художньої самодіяльності.

Та наймилішими його серцю були слова сина Володимира, знаного в Україні поета, прозаїка, краєзнавця, літературознавця: «Я вдячний татові і мамі, що вони народили мене саме тут, у Карпатах. Повірте, я себе спіймав на думці у Парижі, піднявшись на Ейфелеву вежу, що дивлюся, чи не видно Карпат. Околиць Парижу фактично не видно, бо Париж - це є Париж. У багатьох я був країнах, але не витримую за кордоном більше, ніж три тижні. Мені завжди хочеться в Чернівці, та насамперед, у Киселиці.

Бо дорожчого справді немає, як твоє рідне село!»

Кожен в залі схвильовано слухав слова митця, бо ж поруч сидів герой його творів, людина - легенда, батько і отець духовний Авксентій Вознюк.

Сьогодні, як ніколи, зростає роль Віри, Церкви, духовного пастиря, бо покликання священика – це щось набагато більше, ніж робота чи навіть професія; воно передбачає повну моральність, високі обов'язки щодо способу життя та цінностей віри. Цим високим ідеалам слугував священик із гірського села Киселиці, світлої пам'яті Авксентій Миронович Вознюк, який протягом довгих 64 років служив на ниві Христовій і духовно опікувався віруючими, ніс у кожну домівку добро, радість, любов, Боже милосердя, став ангелом-охоронцем кожної сім'ї, кожної родини. Храмом його життя була церква, у якій він молився за всіх нас, людей. Він умів розуміти кожного, розрадити в біді і горі, розділити щастя і радість. Його благословення дарувало всім світло духовності, а гарячі іскри Божої любові надихали на смирення, терпіння та всепрощення.

На жаль, невблаганний час забирає у засвіти кращих людей. 7 липня 2012 року на 97-му році життя після нетривалої, але виснажливої хвороби завершився земний шлях людини великої душі, гуманіста з непохитною вірою у серці, настоятеля Свято-Троїцької церкви села Киселиці та Свято-Дмитрівської церкви села Дихтинець, митрофорного протоієрея, найстаршого за віком священнослужителя Буковинської єпархії Вознюка Авксентія Мироновича.

Важко змиритися з тим, що свічка життя цієї прекрасної людини перестала горіти. Він завжди мав у серці Божий вогонь, який освітлював праведний путь у житті і оберігав серед безлічі незгод.

У кожного, хто з ним спілкувався, залишилися в душі теплі спогади та мудрі слова Авксентія Мироновича, поради і настанови, щира, тепла посмішка та незгасна віра в Господа, велика любов до життя і до людей. Тож хай його душа спочиває з миром на небесах, а ми завжди пам'ятатимемо Вас, отче Авксентію, а теплі спогади про Ваше праведне життя і любов да нас зігріватимуть в буденних клопотах і турботах.

З історії відзначення Різдвяних свят на Путильщині

Звичаї та обряди - одна з найдавніших форм духовної культури народу. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна етнічна чи соціальна група мають свої традиції, обряди, звичаї, свята, становлення яких відбувається протягом багатьох століть. Вони є складовою частиною світоглядних уявлень людей, їхнього духовного життя і, як правило, відбивають багатющий міжпоколінний досвід людей, а то й відтворюють їхні вікові прагнення.

Різдвяні звичаї у кожної людини нерозлучно пов'язані зі світлими спогадами дитинства, з найсокровеннішими переживаннями душі. В чому така всепоглинаюча сила і велич цих свят і чому вони з такою пошаною і так шляхетно – вишукано відзначаються? Тому, що святкування Різдва, колядування – це естафета поколінь, в якій передається все краще, викристалізоване, що несе суть людського єства, зміст буття людини в Бозі. Колядки належать до найдавніших календарно - обрядових пісень.

Автори сучасного літературознавчого словника — довідника дають таке визначення: « Колядки - жанр величальних календарно - обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов'язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства - з різдвяним»(від Різдва 7 до Богоявлення 19 січня н.ст.). Наші давні предки святкували народження сонця, ми ж святкуємо народження «Світла для світу нашого Сонця - Ісуса Христа».

Особливості християнської віри гуцулів у давнину

Гуцули - глибоко віруючі люди. Однак слід відзначити, що на їхню віру великий вплив має навколишній світ:красивий, таємничий і суворий водночас. Тому і душа гуцула прагне краси, проникає в тайну... Найбільші християнські свята - Різдво і Великдень - найважливіші в бутті людини події — народження, весілля, похорон - у гуцульському краї постають у всій своїй багатогранній і багатій самобутній формі, що на сьогоднішній день є безцінним живим джерелом культури людини як духовної істоти. Як відзначає Георгій Кожолянко, доктор історичних наук, етнолог, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії ЧНУ ім. Ю. Федьковича, наші далекі предки перебували в тісному зв'язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й вмирає, а вся органічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими надприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні.  А також свято вірили, що їх можна умовити , примусити діяти на добро людини. Досягти ж цього можна лише вічними діями та словом. Найвищою і найсвятішою силою вважалось Небо, на якому знаходиться Сонце — дитина неба, Сварожич. На небі знаходяться сонце і зорі. З неба йде цілющий дощ і вогонь- спалах від блискавки, яка може запалити траву, кущі, дерева, сіно і навіть хату. Дні народження Сонця називали колядою, а провідників цього дійства що з вітаннями ходили від хати до хати, прославляючи Сонце – Даждьбога, називали колядниками - даждьбожичами. Серце гуцула по-дитячому щире, завжди наповнене любов'ю до сокровенного, тому народні язичницькі вірування на Гуцульщині були сповнені любові до синіх гір, до їх таємниць, рідної природи, Красного Сонечка, поваги до людей. Мораль гуцула-язичника була дуже близькою до християнства, бо диктувалась голосом серця, і те серце щиро відгукнулося на поклик Христа.

Заворожує слух медитативність гуцульської дримби і тилинки та «Божих пісень» під акомпанемент ліри, скрипки, збуджує глибокі духовні почуття, пробуджує душу звук сурм-рогів і трембіт, мудрими і глибоко повчальними є колядки. Гуцульська колядка - це величне містичне дійство, народне богослужіння, в якому сконцентроване духовне надбання гуцульської землі від правіків до сьогодні.

Найбільше колядок славлять сили природи, а вже пізніші прибирають сучасних християнських мотивів. Найчастіше у текстах колядок зустрічаємо прославлення сонця, місяця, зірок чи дощу, які приходять до господарів в образі гостей чи колядників. Ось зразок однієї з найдавніших колядок:

Три коліднички – підвіконнички:

Перший колідник — яснеє сонце,

Другий колідник – ясненький місіць,

Третій колідник - то дрібен дощик,

Та що ж ти париш, яснеє сонце?

-Ой, як я зийду рано в неділю,

То врадуються циркви й каплиці,

Циркви й каплиці, в цирквах престоли.

-Ой, шош нам світиш, єсний місіцю?

Ой, єк я вийду темної ночи,

Темної ночиши й опівночі,

То врадуютси гори й долини,

Гори й долини ши й полонини,

-Шош ти нам дариш, ти, дрібний дощик?

- Ой, єк я спаду три рази в маю,

То вродит вам си жито-пшениця!

Цікаві спогади про Святвечорову давню молитву залишили своїм дітям і онукам старожили-гуцули.

Колис давно ґазда перед споживанням Святої вечирі звертався до Бога: «Господи, допустіть до Святої вечері ті душі, що ми їх не знаємо, що за них ніхто не знає, що вони пропадками пропадають, що вони бутинами побиті, дорогами покалічені, постарчувані, водою потоплені; за котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи - ніхто не згадає. А вони – бідні душі - гірко у пеклі пробувають і цього Світого вечора чекають.

Дєкувати Богу світому, що поміг дочекати у мирності, радості й веселості сих Божих свєток! Та поможи, Боже, їх у радості відправити і до сих за рік других діждати!».

Гуцули XIX століття - це вже в переважній більшості християни. Однак в гуцульській релігійній обрядовості збереглося багато давніх народних елементів, які стали християнськими, бо освячують усі найвищі прагнення, прояви людського духу і творчості. У цей час гуцули вже є не просто глядачами, а реальними учасниками цього містичного дійства - коляди. З року в рік в народній традиції переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства - втілення Бога - прихід у людській подобі Сина Божого, Спасителя Світу. А гуцули зуміли в особливий спосіб, з покоління в покоління, згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Розпочинається коляда прославленням «ґазди, пана, побратима Івана», у якого «кедровії двори, тисовії столи».

Сам Господь сидить в святій Вечері,

Довкола столу святі ангели,

А нема тільки святого Николая.

Господь хотів побачити святого Николу. За годину прибіг Никола, «ясна корона у нього на чолі», у правій руці він держить «меч огнистий».

Між Господом Богом і святим відбувається діалог:

Де ти ся барив, святий Николо?!

Пробач ти, Пане, все так се барю.

Був я на морі, на переправі.

Сімдесят душок я віз через море,

Жодної душеньки ніде не зронив.

Кожна домівка християнська в часі Різдва перетворюється на стаєнку, в якій народився Ісусик. М'яке сіно на столі, що перетворилося на ясельця, обгортає хліб, калач - символ Христа - «хліба вічного». Наймолодшими колядниками на Святий вечір є діти, які вітають Новонародженого Ісусика, славлять Матір Божу, господарів.

«Рано на Різдво варят бануж, їдєт і збираються до церкви. На Різдво убераютци люди якнайкраще, идут до церкви подивитися на вибір колядників. По службі Божій найстарший віком виборець дзвонить у дзвонок і вибирає коло церкви колєдників.» Тоді кожна колядницька партія, заздалегідь «підготована своїм вибірцем», стає гуртом біля свого вибірця і берези. З ними разом трембітач і скрипічник. Всі гуртом колядують священикові, а потім - кожна партія іде на свій кут.

Тяжкі були часи в гуцульських горах, коли прийшла радянська влада, яка вела жорстоку боротьбу з релігією, з народними звичаями:«Тільки за те, що люди їли Святу вечерю, їх переслідували, звільняли роботи. Вчителів заставляли контролювати, щоб діти не йшли до церкви, не колядували. Але люди не корилися. Не пропав колядницький дух на нашій Путильщині.

На Різдво, хоч би які були морози, люди вже не боялися, казали: «Тисни ни тисни, вже йде не д'Різдву, а д'Петру», - як каже Чечул Василь Дмитрович.                           ^

І навіть тоді, коли в церкву не можна було ходити, на Різдво там було повно людей. А по службі, йшли колядувати. Не в одній хаті тихонько співали:

Ой з-за горочки, з-за калиночки,

Ми колядники з Україночки.

Колядували різні колядки: коляду «Ой в тім деревци сам Господь сидить», «В нашого брата злотні ворота», «У ліску, у ліску на жовтім піску», «Колядку ґаздині», «Та за горою, там за другою», «Коліда вдовиці». Тоді мало колядували під вікнами, все більше у хаті, однак були такі, що не боялися колядувати під вікнами і приймати коляду.

Газдиня перед колядою застелювала скатертиною стіл, «прилагоджувала колачь на коліду, повісьмо або рушник на хрест. Ґазда, загодя рихтував гроші за коліду. Скрипка виводить різдвяну мелодію, а береза зачинає коліду:

Ой забарив си місіць у крузі,

Гой, дай Боже!

Місіць у крузі, гість у дорозі,

Бо ішло ж туда дев'їть купців,

Хлопців - молодців!

Колідники за березов повторюють:

Дай же вам, Боже, шєстє, здоров'є.

Дай, Боже!

Ґазда виходив із хати надвір до колядників, укривав хрест «чісаним повісмом», давав гроші, дякував за коляду, перепрошував, що не пускає в хату. Береза кількома словами дякував за коляду і за гроші ґазді, і всі йшли до іншої хати. Якщо господар приймав коляду у хату, то запрошував: «Прошу, панове колідники, будьте ласкаві у хату».

Гуртом відповідають: «Красно дякуємо. Дай, Боже, і вам шєстя, здоров'я і многая літ. Із світками Вас і з колідниками». Береза першим заходить у хату, а за ним - колядники. Господиня на порозі хати цілує колядницький хрест в руці берези і кладе на нього «лліне чесане повісьмо», бо на страшнім суді Пречиста Діва ним рятує грішників із пекла. Коли береза переступає хатній поріг, вінчує господарів із Різдвяними святами, дзвонять дзвінком. Всі в хаті замовкають і починають побожно слухати коляду. Спочатку колядували ґазді, тоді ґаздині, дітям. Коли береза закінчує колядувати, дзвонить дзвіночком і вінчує (поздоровляє) господарів. Господарі часто пригощають колядників. В кінці колядники низько кланяються господарям, прощаються і йдуть до іншої хати.

Найгрунтовніший і найбільш повний опис коляди на Гуцульщині зробив видатний український етнограф, фольклорист, публіцист, культурно-освітній і громадський діяч Володимир Шухевич. Він протягом багатьох років бував на Різдвяні свята у Карпатах, слухав понад двісті колядницьких партій, записував колядки. У цьому йому допомагав О. Волянський, Л. Гарматій, Т. Кисіль, І. Попель, Я. Окуневський.

З тих пір минуло більше ста років. І все так же ходять горами від хати до хати колядники, вітають ґаздів і ґаздинь з Рождеством Христовим. І горяни стають не просто споглядачами, а реальними учасниками містичного дійства. Так в народних традиціях з року в рік переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства - втілення Бога - прихід в людській подобі Сина Божого, Спасителя світу. Гуцули зуміли в особливий спосіб з покоління в покоління згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Відрадно, що з кожним роком кількість колядницьких гуртів збільшується. Поряд із старшими, всіма шанованими людьми, колядує молодь. Нами зібрані дані, що, зокрема, у селищі Путила є 14 колядницьких груп:

• Центр селища – 4 групи;

• х. Сторонецький Потік – 2 групи;

• х. Рижа – 2 групи;

• х. Бокач – 2 групи;

• х. Паркулина – 1 група;

• х. Гробище – 1 група;

• х. Запша – 1 група;

• х. Храбусна – 1 група.

 

У селі Киселиці колядує 11 груп:

• центр села – 5 груп;

• х. Чечули – 2 групи;

• х. Соколій – 1 група;

• х. Гробище – 1 група;

• х. Площі – 2 групи.

Колядники в с.Киселиці 1979 р

У селі Підзахаричі колядує 9 партій (або їх ще називають братствами):

• центр села – 3 партії;

• х. Золотний – 1 партія;

• х. Затінь – 1 партія;

• х. Смугар – 1 партія;

• х. Малинівна – 1 партія;

• х. Міжброди – 2 партії.

Кожну коляду веде береза, тобто головний колядник. В Путилі є такі берези, які беруть участь у коляді по 20 і більше років. Це Ямніцький Леонід, Поляк Дмитро, Торак Василь, Торак Дмитро, Генкул Володимир, Терен Олексій, Торак Микола, Малиш Іван. Є і такі, які йдуть за березу лише до декілька років. Це Тонієвич Дмитро і Євенчук Микола.

У наш час колядники на Путильщині у час Різдвяних свят перебувають в особливому статусі відповідальності і вшанування, адже символізують учнів апостолів та всіх праведників, проповідують віру Христову.

Підготовка до колядування

Ті, хто збираються йти в коляду, вчаться поводитися стримано, ґречно.

Як розповідає настоятель Петро-Павлівської церкви села Плоска отець Святослав, кожен справжній колядник (а таких більшість), готуючись до дійства, дотримується Різдвяного посту, очищує себе Святою Сповіддю і зміцнює Святим Причастям. Відповідальність за гідність колядницької групи несе береза (її керівник) – найшановніший чоловік. Березою обирають чоловіка, який відвідує богослужіння та є відповідальною та добропорядною людиною. Як розповідають старожили «кожний колідник хочєт погоноритися, шо він мудрий і знає всі колєди. А найкраще знає напамніть коліди береза. Вин мусит уміти вести коліду і знати всьо напамніть, бо вин за ню відповідає. Мусит знати і йку коліду в котрій хаті колідувати, аби си то вдало всім людем. Та й мусит знати наперед уже, єк за довго шош в тій хаті коліду покигнути».

Житель селища Путила Дуб"як Петро Юрійович, 1945 року народження, який уже більше 30 років ходить у коляду, розповідає, що береза сам підшукує собі ґазду, котрий гарно грає на скрипці. «Скрипічник є дуже важнов особов у колєдниках, бо вин играєт березі і колідникам до колєди.  Їго скрипка всьо мусит грати, аби йкий був вмучіний. А єктрафится пустий скрипічник, то й колідники з ним ніц ни варті. Кождий скрипічникмусит свою игру зладити з голосом берези, тому вни довго вправляються перед колідов».

Береза з колідниками цілу Пилипівку пригадують колядки, аби не помилитися, не забути слова, щоб не було соромно перед людьми, щоб ніхто не міг ославити березу. Бо, як розповідає житель села Сергії Логош Микола Іванович, «хоть ни всі знают добре колідинапамніть, але однако в них розуміютця. А слова Божі гріх з коліди опускати, ані ни можна їх милити в коліді».

 Хід коляди

За давньою традицією, у гуцулів діти починають свою коляду на Святий вечір, як зійде перша зірниця. Питалися газдів:

Чи приймаєте колідувати?

Заходіт, - відповідав ґазда.

Перший колідник:

На здоров"є з Світим вечором!(колядують).

Після закінчення коляди діти вінчують господарів дому такими словами:

«Вінчуємо, пане ґаздо, з Світим вечором, з завтрашнім Різдвом!»,

«Дай, Боже,у мирі, достатку й добрі їх відсвяткувати й нарік дочікати. Христос рождається!».

Господарі відповідають:

«Дєкуємо файно за коліду, за вінчовані»,

дають гроші, гостинці.

Та особливим дійством на Путильщині є саме дорослі колядницькі гурти. Всі учасники коляди йдуть на Різдво до церкви на Службу Божу. Кожен береза має хрест, який передався йому ще від діда, батька чи іншого родича. Саме цим хрестом священик благословляє обраного березу. Після помазання священним єлеєм, покропляння свяченою водицею і після благословення священика колядники моляться і колядують у Божому храмі. Колядування набуло форми народного Богослужіння. Колядники моляться поіменно за живих і померлих, випрошують у Бога всього необхідного для повноцінного життя, складають подяку, прославляють ім'я Господнє. Відрадно, що в останні роки колядники все частіше одягають вишиті гуцульські сорочки, сардаки, чим повертають усіх до батьківських традицій.

Берези беруть хрест, скриньку (скарбону) і дзвінок. Дзвіночком сповіщають добру новину про народження Дитятка Божого. Душею кожної колядницької партії є скрипка. Деякі гурти мають із собою роги-сурми.

Найперше колядують священикові.

Тоді йдуть до домівок односельчан. Жодну хату не минають, бо Христос ( приходить до всіх і кожного, а найперше до стареньких і хворих - всіх потребуючих. Кожна гуцульська господа звеселиться колядою. Колядників дуже гостинно приймають, ґречно з ними обходяться і чекають у кожній хаті.

Ось що розповідає про коляду у селі Соколій, що належить до Киселицької сільської ради, багаторічний береза та колядник Юрій Кричун: «Я ходив з церковною колядою ще в юності. Можу сказати, що за багато років слова коляди не змінилися. Відмінність у тому, що колись, крім грошей, господарі давали колядникам продукти, а на хрест клали повісмо – пряжу з льону. Кожна сім'я обов'язково давала хліб, а решту – хто що мав. Продукти і гроші віддавали до церкви, а з повісма плели мотузки на церковні дзвони. Колядували не в хаті за столом, як зараз, а на ґанку чи просто під вікном. Потім господарі запрошували колідників у хату і пригощали. Крім колядок, чоловіки знали багато співанок, якими розважали господарів після частування».

Кожного року колядники приходять майже в один і той самий час, тому господарі виглядають їх вже за дві — три години і заздалегідь готуються. За доброю традицією, родичі приходять одні до одних на коляду. Іноді в одній хаті збирається до п'ятнадцяти - двадцяти чоловік. Підходячи до подвір'я односельчан, колядники дзвонять в дзвінок(трублять в ріг), аби дати знати людям, котрі сплять, аби вставали, стають лицем до вікон і питають:

Ци спиш, ци чуєш, пане господарю?

Ци позволиш колідувати?

На голос з хати «Просимо!» грає скрипка «до коліди», а за ним колідники зачинають колідувати коліду «До цего двора...», або «Різдво Христове».

Колядування – це справді одна з найдавніших, найглибинніших і найінтимніших народних традицій нашої Путильшини, яка е невід'ємною, частиною, як Гуцульщини, так і всієї України.

Різдвяні звичаї є складовою частиною світоглядних уявлень людей, естафетою поколінь, в якій передасться все те краще, що являє собою суть людського єства, зміст буття людини в Бозі.

Той, хто знає, цінує і любить колядку, завжди шанувався в народі. Але знання колядок потрібні, насамперед, нам самим, щоб власним серцем торкнутися краси та величі найбільшого християнського свята – Різдва Христового, бути не лише його спостерігачем, а й безпосереднім учасником. Вивчивши зібрані колядки, кожен може бути солістом за святковим столом у власному домі, адже наші колядки – це не тільки хвала Богові, а й дуже гарні мелодійні пісні. Вони створені нашими предками з Любові, Віри, Надії, Радості і Добра.

Мало любити рідний край, його культуру, звичаї, обряди, захоплюватись колядками, коломийками, піснями-хроніками, їх треба знати й берегти, по перлині збирати велике й багате намисто духовної культури нашого народу, бо те, що сьогодні ми не врятуємо, вже завтра не зможе записати ніхто. Усвідомлення нами загрози зникнення гуцульської самобутності спонукає нас до роботи, до реальних дій, які не тільки зупинять руйнацію нашої культури, а й створять нові умови для її подальшого розвитку в сучасних умовах.

Шлях усіх нас, українців, у майбутнє пролягає через вивчення своєї історії, культури, мови, звичаїв і обрядів.

 

Коляда у с.Товарниці 1979 р.

Коляда у с.Рижа 50-роки

Скрипка і ріг- атрибути гуцульської коляди

Коляда у с.Товарниця 1990 р.

Вмирська коляда на Путильщині

Свято-Миколаївська церква в селищі Путила

 

Серед величних Карпат, в центрі зеленої Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високім березі, де бринить річка Путилка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, стоїть Свято-Миколаївська церква.

На лівому березі Путилки, за 60 м. від музею-садиби Юрія Федьковича, розташована ця пам’ятка архітектури.

Ще в 1871 році почали будувати церкву. Під її забудову виділив свою землю Юрій Федькович і ще й віддав свої кошти. Допомагали будувати храм Божий поміщики, купці,  а також простий гуцульський народ.

За 4 роки на скалистій місцевості з’явилась красива дерев’яна споруда. Вважають, що церква має форму корабля, який допомагає людині виплисти з життєвого моря, вигляд кола – як ознака того, що життя людини є вічність. Храм Божий трьохбанний, з вівтарем на схід, увінчаний хрестом з напівмісяцем внизу. Цікавим є те,  що у 1874 році з Австрії привезли іконостас, написаний на залізі. Ця старовинна річ добре збереглася і до наших днів. Будівництво церкви завершено у 1875 році.

Назву пам’ятка успадкувала від старої церкви, на честь перенесення мощей святителя Миколая після благословення Владики Сільвестра.

Недалеко від церкви є дзвіниця з трьома дзвонами, які також привезені з Австрії.  Її побудовано в 1920 році , саме ці дзвони скликають парафіян на церковні служби.

Закладена святиня була у 1876 році, на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60-70 чоловік.

У 1885 році була перебудована на більшу церкву і освячена священником-козаком – вуйком Федьковича. Дерев’яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю обробки дерева, воно відрізняється оригінальними мистецькими формами та технічними засобами.

Церква побудована у формі хреста з чотирма рівними крилами. Храм тризубний, триверхий, дводільний. Головний вівтар розташований на схід, де згідно за християнською релігією, знаходиться центр землі – Єрусалим.

Храм для гуцула – це мовби послання з далеких часів. Цілі віки наші предки дивилися на свої храми ясним поглядом, тихо радувалися, берегли їх.

“Отут я, брате мій, родився”

Тут, у самому центі Сторонця-Путилова (так колись горяни називали своє селище), серед зеленого маєва дерев, на березі швидкоплинної Путилки стоїть у задумі гуцульська хата, наче виглядає невеличким віконцями свого господаря — буковинського соловія Юрія Федьковича, самобутного поета, прозаїка і драматурга, фольклориста і просвітителя.

Господь Бог дарував Юрію Федьковичу самобутній талант, нагородив сердечною любов’ю до людей, яка покликала його до справи просвітництва та служіння рідному народові, вселив у його душу непохитну віру, що додавала сил і допомагала вистояти у духовній боротьбі з іноземними поневолювачами.

Федькович воїстину увібрав у себе силу путильських смарагдових гір, велич цих гір і бездонного неба над ними.

Він не тільки був у нашому краї, він і нині є, а завтра буде ще більше. Нам тільки треба до нього йти, щоб відтворити дух того генія, який утверджував наш народ на цій землі.

Великий поет німецького народу Гете мудро сказав: “ Для того, щоб пізнати поета, треба помандрувати в його країну”. Тому всім нам необхідно приходити сюди, до родинної садиби митця, як прийшов сюди 139 років тому великий українець Михайло Драгоманов. Він приїхав до цієї садиби і мав розмову з Юрієм Федьковичем, щоб переконатися, як так сталося, що в цього чоловіка, вихованого в німецькій школі, в німецькому дусі, перші твори якого написані німецькою мовою, переміг дух українськості, “український первінь”, як називаває його доктор філологічних наук, професор Львівського університету імені І.Франка Михайло Гнатюк? Звідки це йшло. І переконався М.Драгоманов: все йшло генетично, від молока матері, бо ж глибоко закорінений у національне коріння, той первінь все одно прорветься і розквітне справжнім національним талантом.

І хоч небагато літ прожив Федькович у рідному краї, але тих вражень, які він набрав у своє чуле серце, йому стало на все життя. І де б він не був, його серце і душа летіли в рідний край. Він оспівав цей рай, прославив його кращих синів – Довбуша і Кобилицю. Він возвеличив красу цього краю, духовну велич горян – гуцулів, які в тяжкі часи неволі пригноблені, але нескорені, вірили у своє світле майбутнє. Тому і називаємо його “буковинським Кобзарем”. Це велика шана, велика почесть, що Федькович у буковинському краї продовжив традиції Тараса Шевченка. Він увібрав у свою душу полум’яне Тарасове слово, переплавив у горнилі своєї творчості і вернув своєму народові нові діаманти, нові перлини. Скарби його творчості розкривають для себе нові покоління, тому що, як говорив Шевченко, раз добром нагріте серце вік не прохолоне. А це добро Юрій Федькович черпав з рідної землі, з палкої любові до неї. І цю любов, надію і віру в щастя свого народу він проніс несхитно через усе своє життя – тяжке, складне, але сповнене віри в те, що прийдуть кращі часи, бо ж писав: “Нові часи, нову силу душа моя чує”.

Так і стоїть він біля своєї родинної хати, відлитий у бронзі, мудрим і світлим поглядом зустрічає гостей, які йдуть до нього з близьких і далеких країв.

Він завжди любив, коли до нього йшли люди. Влітку 1863 року після важкої десятирічної служби у цісарському війську він повернувся до рідної хати, щоб жити разом з людьми і для них. І горяни ніколи не минали його ошатне обійстя, йшли за добрим і щирим словом і слушною порадою, а він запрошував: “А сьогодні хто йде в наш окіл Путилівський, най же не минає й нашу хату, бо Бог Святий Великий — а ми хліб свій та Божий ні перед ким не ховали і не будемо ховати.

На родинному обійсті в окремому будинку розташована літературно-меморіальна експозиція. Тут зібрані експонати, які розповідають про життя і творчість митця під час його перебування у Путилі. Розпочинається експозиція пророчими словами буковинського соловія: “Я наш нарід цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що його велика доля жде”.

У вітрині представлені старі фотографії хати Юрія Федьковича і фотокопія надпису:

Отут я, брате мій, родився,

Отут діточий вік згуляв,

Отут я плакав і молився...

Тут ми можемо побачити цікаві матеріали про дитячі і юнацькі роки письменника, про матір письменник Анну Федькович, уроджену Ганицьку, про боротьбу гуцулів за свої права під проводом народного ватажка Лук’яна Кобилиці, соратником якого був брат митця Іван.

У Путилі письменник написав свої кращі твори: “ Стефан Славич”, “Побратими”, “Сафат Зінич”, “Опришок”, цикл поезій “З окрушків”.

В експозиції представлені окремі твори автора: “ В день скону батька нашого Тараса Шевченка – Кобзаря Русі”, “Люба - згуба”, цикл поезій “Слава Ігоря”.

Особливе місце займають твори Юрія Федьковича, присвячені боротьбі народу проти засилля гнобителів. В одній із вітрин можемо побачити сторінки драми “Довбуш”, фотокопії рукопису оповідання “Лелії могила або Довбушів скарб”. Експонуються фотокопії текстів пісень про Лук’яна Кобилицю, записаних митцем, його поема “Лук’ян Кобилиця”.

Один із залів експозиції присвячений вшануванню пам’яті письменника.

Та найбільшу цікавість гостей викликає родинна оселя митця, до якої веде стежка від оновленої гуцульської брами. Поруч з хатою, у тіні дерев, стара криниця, минувши яку заходимо на критий гуцульський ґанок. Відкривши важкі тесані двері, заходимо у сіни (хороми), в яких зберігаються побутові речі: кошики, плетені з лози, дерев’яне гуцульське сідло, гарапник, бочки. Праворуч – вхід до світлиці – просторої, світлої кімнати, в якій Ю.Федькович написав свої кращі твори.

Біля вікна – шестиметровий стіл, накритий білою скатертиною. Над столом дві гасові лампи з абажурами, обабіч – довгі лави, софи, вкриті килимами — налавниками. Над вікнами на стіні – оленячі роги, на яких висять крисаня, військовий головний убір австрійського солдата, тобівки, порохівниці.

Під протилежною від дверей стіною, між вікнами – робочий стіл господаря. Біля нього – різьблені крісла. Над столом – портрет Тараса Шевченка, а під ним – полиця з книжками.

На столі – письмове приладдя, чорнильниця, пера, ручки, ножик для паперу, прес. Є тут і фотокопії листів Ю. Федьковича за 1863 -1868 рр. Зокрема до Д.Танячкевича, М.Драгоманова та Горбаля.

На стіні – гуцульські килими. На сволоку (прикріплені до стелі жерниці) –  народний святковий одяг: сардаки, оздоблені кептарі, гуцульські штани – гачі, кожух – ланя, пояс – черес, рушники, скатертини. Поруч із ліжком дві гуцульські різьблені скрині для одягу. Ліжко застелене гуцульським килимом.

Зліва від дверей – шафа, в якій знаходяться зразки посуду ХІХ століття. Стіни прикрашають глиняні і фаянсові декоративні тарелі.

Навпроти світлиці, через сіни, - кухня, три чверті якої займає піч. Посередині – кухонний стіл, застелений скатертиною. На ньому – дерев’яна миска, круг для мамалиги, підсвічники, раква для бринзи.

Над дверима мисник. На полицях – різне кухонне начиння: дерев’яні ложки у своєрідній підставці, скалка – брали для биття бринзи під час її приготування, качалка – тачівка, бербениці, берівки, глечики, пляшки.

З сіней можна потрапити до двох комор – клітей, в яких зберігається різноманітний господарський інвентар.

Пам’ять про нашого славного земляка свято бережуть гуцули – горяни, свідченням чого є щорічне літературно-мистецьке свято “Шовкова косиця”.

Ми – діти України!

 

Ми – українські діти! І ми з того горді,

Що народилися на цій святій землі,

Тож слово даємо, що поки годні,

Усе, що зробим, Україно, ми присвячуєм тобі!

А щоб могли тобі на щось згодитись,

Щоб справді гідними були тобі дітьми,

Нам треба ще учитись і учитись, -

Знаннями ввись здійматись, мов крильми.

Під звуки малинового передзвону, серед різнобарв’я осінніх квітів, осяяна  по-вересневому лагідним сонечком гімназійна родина зустріла День знань.

Шлях до науки і пізнання для гімназистів розпочався щирими вітаннями від директора Світлани Михайлівни Дячук та першого заступника голови Путильської РДА Михайла Івановича Ямницького, напутніми словами Королеви та Магістра знань,  несміливими кроками гімназистів-першокласників та трохи журливими поезіями найстарших учнів. Вже традиційне  коло пошани для відмінників вкотре підтвердило, що наполегливість і старання ведуть до  успіху і варті  гідного пошанівку. А ґрунтовні знання, національне самоусвідомлення і щире прагнення сучасних дітей стати гідними доньками і синами України – це запорука нашого щасливого майбутнього! Щасливого нам нового 2018-2019 навчального року!

Посвята в читачі

Вже стало традицією щорічно відкривати скарбницю знань для нових членів гімназійної родини. Так і цього року 3 жовтня бібліотекарем гімназії Цвеленюк Н.І., за допомогою класним керівником та учнів 4(8) класу було організувано посвяту в читачі гімназистів-першокласників.

Наші вчителі та спортсмени

Александрюк Оксана Василівна

Вчитель І кваліфікаційної категорії, “старший вчитель”,переможець обласного конкурсу ”Вчитель року
2012 р”. За весь період педагогічної діяльності проявила себе здібним, досвідченим фахівцем. Вона цілеспрямовано з року в рік веде гімназистів у світ спорту, формує в них здоровий спосіб життя. Її вихованці—переможці та призери неодноразових спортивних змагань, турнірів, спартакіад з волейболу, тенісу,  футболу, легкої атлетики на районному та обласному рівнях.  Для своїх вихованців є взірцем для наслідування, адже сама з дитинства неодноразово брала участь у  різних спортивних змаганнях, де отримала безліч нагород. Свою любов до спорту передає вихованцям і надалі пліч-о-пліч з нашими гімназистами захищає честь гімназії на районному та обласному рівнях.

Прокопюк Сергій Юрійович

Майстер спорту України з боротьби “Кураш”, магістр. Наполегливість, любов до обраної справи, почуття відповідальності—це ті чинники, якими керується вчитель у своїй педагогічній діяльності. Він намагається виховувати учнів загартованими, змужнілими, вчить формувати в собі здоровий дух, виховав не один десяток борців, призерів та чемпіонів області.  На уроках Захисту Вітчизни виховує національну патріотичну свідомість гімназистів, любов до Батьківщини. Розвиває навики і вміння у юнаків захищати свій рідний край, що є вкрай актуально в даний час.

Спорт і відпочинок - два крила здоров'я

Здорові діти  - здорова нація», - говорить народна мудрість. Тому в Путильській гімназії  щорічно органiзовуються заходи, метою яких є формування фізичного та духовного здоров’я гімназистів, пропагування здорового способу життя; сприяння організації дитячого дозвілля, проводяться бесiди про подолання шкiдливих звичок. Велику увагу приділяється оздоровленню дітей. Так, влітку 2016 року найактивніші спортсмени мали змогу загартуватися в таборі “Буковинка»

(Заставнівський район, с.Репужинці), під час перебування в якому  брали участь у різноманітних заходах, екскурсіях. Особливо запам’тався дітям «День індіанця», де вони могли перевтілитися, спробувати в себе в ролі інших, показати свої творчі здібності у танці та співі.

Надзвичайно цікавою і захоплюючою була екскурсія в м.Хотин. Тут діти не тільки  милувалися красою рідного краю, а й поглибили знання про його історичне минуле, дізналися цікаві факти про героїчну й славну Хотинську битву на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.  Незабутні спогади залишила в серцях наших вихованців подорож у м. Львів. Протягом двох днів діти знайомилися з архітектурними пам’ятками міста Лева, згадували та пов’язували з ними сторінки  історії,  проходили древніми вулицями, фотографувались та ділились своїми враженнями від побаченого.

Люблять учні також турпоходи в гори, на природу. Тут вони загартовуються фізично, більше пізнають один одного, спільно відпочивають, привчаються ділитися харчами, допомагати ближньому. З особливим захопленням та ентузіазмом учні 4(8)-5(9) класів підкорювали вершину гори Говерла. Переконана, що  педагоги несуть велику відповідальність за долю своїх вихованців. Від їх злагоджених дій, підходу до процесу виховання залежить і те, яку майбутню зміну матиме наша держава.

На шляху до Олімпу

Ти лікар і цілитель,   Спорт!
Де ти, там недуги безсилі,
Межа можливого – рекорд,
А що під ним – нам все по силі.

Уже стало доброю традицією, у теплі вересневі дні проводити у Путильській гімназії тиждень фізичної культури і спорту. Щоразу гімназисти заздалегідь сумлінно готуються до спортивних конкурсів. Учителі фізичної культури пропонують заходи, зважаючи на вікові особливості учнів.

У цьому навчальному році «Веселі старти» були проведені для учнів 2(6) та 3(7) класів.

Гімназисти брали активну участь в легкоатлетичному кросі  з бігу на 800м, 1000 м.

Для старшокласників цікаво пройшли змагання з міні-футболу. Як каже народна мудрість, “В здоровому тілі—здоровий дух”, вчителі не відстають від своїх вихованців і беруть участь у спортивних заходах, які проводяться у гімназії.

Завершальним етапом проведення тижня фізичної культури і спорту стало цікаве спортивне родинне свято «Тато, мама, я – спортивна сім’я», де батьки разом зі своїми дітьми показали гарну фізичну підготовку та кмітливість. По-справжньому дружня атмосфера панувала на майданчику. Свято принесло задоволення усім: і дітям, і дорослим. Підсумком тижня фізичної культури  і спорту було проведення святкової лінійки, де відбулося нагородження всіх учасників. Найкращі спортсмени були нагороджені медалями і відзначені почесними грамотами.

Учні гімназії цей тиждень запам'ятають надовго, адже отримали безліч емоцій, позитивних вражень.

Вперед до Олімпу

Новий навчальний рік 2018 розпочався для дітвори Путильської гімназії весело та цікаво, а саме з проведення Олімпійського тижня, присвяченого Дню фізичної культури та спорту.

Протягом тижня на учнів чекала велика кількість заходів. Розпочався він з урочистого відкриття.

Бібліотекарем Цвеленюк Н.І. було організовано виставку спортивної літератури.

В кожному класі було проведено Олімпійські уроки,на яких вчителі ознайомили дітей з досягненнями України в спорті, учні дізналися про кращих спортсменів нашої держави.

Завершальним етапом проведення тижня стало спортивне свято "Тато, мама, я спортивна сімя".

По- справжньому дружня атмосфера панувала на майданчику, де проходили змагання серед батьків та учнів гімназії.

Цей тиждень діти запам’ятають надовго, адже отримали безліч емоцій, позитивних вражень.

О, спорт, ти – зодчий трудівник.

Формуєш нас, мов сталь гартуєш.

Невтомний майстер – будівник,

Твориш характер і гартуєш.

Наші випускники

З метою активізації фізкультурно-масоваої роботи, популяризації національно–патріотичного виховання  та пропаганди здорового способу життя  брали участь у  районній грі “Кордон”,  яка  проходила  у с. Селятин — де команда Путильської гімназії виборила ІІІ  місце.

Прилипчан Олександра -випускниця Путильської гімназії взяла участь в  обласній олімпіаді з фізичної культури і виборола ІІІ місце, є призером обласних змагань з волейболу. ЇЇ життя тісно переплетене зі спортом, вона є членом волейбольної команди  Львівського університету.

Щороку відбуваються змагання районного та обласного рівнів з шахів ,де гідно себе представляли  команда Путильської гімназії, до складу якої входили: Мацьопа О., Бережних Б., Дутчак М., Терен Т.

Псарюк Мар'яна - ще одна учениця гімназії, яка є неодноразовою переможницею у  змаганнях настільного тенісу та має досягнення у командній грі з волейболу.